Сплетіння...

Шепіт лісу

Шум. Галас. Музика. Ритмічні рухи тіл. Посмішки. Сльози. Поцілунки... і звісно ж «Солодощі або смерть».

Ця фраза лунала на кожному кроці. Поки я дістався до барної стійки, у нічному клубі до мене підходили 2 медсестрички у кривавих нарядах, 1 відьма, вампір і навіть героїня старого кінофільму «Дзвінок». Звісно ніякого різноманіття.

Усі костюми передбачувані, нецікаві, і я на перший погляд можу сказати, де вони придбані і за яку ціну.

Принаймні в дитинстві більшість костюмів доводилося готувати самим, це було набагато цікавіше, ти ніби сам мав можливість створити яскравого персонажа на одну ніч, який би втілював твої потаємні страхи і бажання.

А зараз...хоча, принаймні, мене це уже зовсім не цікавить.

Єдине, що тривожило мене, це Мирослава. Саме через неї я і опинився тут, просто подумав, що в цьому безладі зможу про неї не думати. Та поки що у мене це погано виходило, тому я в перше за своє життя вирішив замовити віскі з льодом, я не якийсь зануда, просто ніколи не виникало бажання напитися до забуття.

- Усе одно не забудеш...

- Що? - здивовано запитав я у тихого жіночого голосу.

- Не що, а кого. - упевнено промовила вона.

- Справді, я не зовсім розумію.

- Зате я усе бачу наскрізь.

Коли я обернувся, щоб поглянути хто це, то побачив приємну незнайому мені дівчину. В її очах відбивалися зелені вогні танцполу, чи це просто у неї такий незвичайний погляд, він заспокоював своєю глибиною, в якій пострибували бісики. Мій погляд опустився нижче... спокійна, легка посмішка ледь торкалася її обличчя, виникало відчуття, що її губи були пелюстками троянд, такими ніжними та спокусливими вони мені здавалися водночас.

Раптом усе це перемінилося, і перед своїми очима я побачив іншу картину, радісне обличчя, щирі очі, світле волосся - усе це відрізнялося від баченого мною; усе це було мені знайомим; усе це мене хвилювало; усе це належало їй, Мирославі!

Навіть коли переді мною стояла така красуня я не міг забути її , я не міг змусити себе не думати про неї. Та що зі мною таке?

- Кохання, - просто відповіла дівчина у звичайному занедбаному одязі, що нагадувала мені стомлену життям людину.

- Ти, вибачте Ви, чому Ви так сказали?

- Не потрібно цієї формальності, слова і так не допомагають людям розуміти один-одного, а формальність узагалі убиває усі почуття.

- Гаразд, але що це ти мала на увазі?

- Просто, мені здається, ти шукаєш відповідей, так у мене вони є.

- Справді, і які ж вони?

- Точніше сказати, вона. Яка ж вона? Усе просто - «Кохання». Ось моя тобі відповідь, - і дівчина взялася поправляти сорочку, що відкривала її ніжні коліна. Вітерець подув, допомагаючи їй у цій справі. Дивно усе це. Дивна вона. Диво.

- І що ж тут простого? - я уже зовсім відставив свій келих в сторону, зараз мені хотілося задурманити свої думки, і чесно визнаю, їй це вдавалося набагато краще.

- Люди звикли усе ускладнювати. Коли їм дають книгу, вони не просто її читають, вони починають її критикувати, підлаштовувати автора під себе. Коли їм показують картину, вони не милуються нею, а намагаються знайти недоліки. Коли їм дарують кохання, вони не насолоджуються ним, а пояснюють звичайними словами, руйнуючи усю магію. Не потрібно шукати, потрібно просто відчувати.

Незнайомка відвела очі в сторону, її уже все це почало стомлювати, коли її погляд опустився на мене, вона промовила тільки одне:

«Дослухайся до шепоту лісу»

Тоді граційними та легкими рухами вона підвелася, навіть не подарувавши мені легкого погляду на прощання, і почала пробиратися до виходу...

Через деякий час, я і зовсім втратив із погляду її струнку осанку, одягнуту в старовину, оздоблену цікавим орнаментом нічну сорочку. На цій білосніжній «сукні» перепліталися зелені та блакитні візерунки. Швидко зникло з перед моїх очей її темне оксамитове волосся.

Я вибіг на вулицю в очікувані дізнатися, хоч щось про неї, але там нікого і нічого не було, окрім незнайомих машин.

Я намагався поглянути чим далі, і зустрів на своєму шляху, Його. Переді мною у далечині, у всій своїй високості та силі, благородстві та таємничості - простягався ліс.

І я пригадав на кого вона мені була схожа, і чому її вбрання здавалось таким природнім та таємничим, незважаючи на свою простоту.

Вона була дочкою, дочкою лісу та вітру, прекрасною, безжальною та чарівною Мавкою.

Уф... нарешті ця примхлива муза навідала мене, сподіваюся, що ця частина прийде вам до смаку...) Читайте, коментуйте, залишайте свої відгуки, а головне просто насолоджуйтеся цим,,, Завжди ваша VampireBler.