lost diary✉

Частина 15 *P.S. Мені подобається твоя посмішка*

- Ти його кохаєш? - повторив запитання Джеймс, не почувши моєї відповіді.

Я невільно захитала головою в різні боки.

- Я.. я не знаю, - від безвихіддя мовила.

Навіщо йому знати правду?

- Не знаєш? - його очі округлились, а слова заповнили цю кімнату.
- Чому ти це запитуєш?
- Хотів переконатися.. - після двох хвилин тиші мовив.
- В чому? - не давши договорити, почала. - В тому, що я справжня дурепа, бо після всього цього досі його кохаю?

《Боже.. навіщо я це сказала?》

- То.. ти його кохаєш? - на останньому слові його голос зірвався.
- Виходить, так. Вже пізно щось змінювати, але я постраюся, - мої очі спрямовані на руки.
- Ні, - тепер мій погляд на обличчі Джеймса.

Що він сказав?

- Тобі не потрібно його забувати чи ще щось, - рішуче сказав. - Він тебе кохає.
- Правда? - тихо засміялася.
- Так, - він був досі серйозним і моя посмішка спала з обличчя. - Ви просто поговорите.
- Справді? А ти хоч знаєш, що кожного разу після нашої розмови, все завершується моїми слізьми?
- Так..
- Звідки? - здивовано зирнула на нього.
- Я частенько ставав випадковим свідком.
- Оу.. вибач, що тобі доводилося це бачити, - від сорому я відвернулася від хлопця.
- Не вибачайся, - після цього він міцно мене обійняв.
- І що тепер буде? - не відриваючись від нього, запитала.
- А тепер все буде добре.

*Через місяць. 11:32AM*

- Ні. Як на мене, це буде вже аж занадто.
- Думаєш? Тоді ми це перевісимо на цю стіну, - мовила Емма.
- Еммс, не хвилюйся. Це ж просто день народження Майкла. І ти вже все гарно підготувала.
- Я знаю. Просто хочу зробити для нього щось прекрасне.
- Розумію, - ми обійнялися.

Пройшов місяць. Цілих 30 днів після останньої розмови з Джеймсом.
Так, тоді я пішла до Люка, але виявилося, що він поїхав за кордон.

І чому я зовсім не була здивована його вчинком?

Того разу Джеймс мене переконав на потрібність розмови. Однак її не вийшло. І дещо змінилося. Це допомогло мені мислити інакше.

*Місяць назад*

- Доброго дня, місіс Волтерс. А можна Люка?
- Рейчел, а ти не знала? - я з непорозумінням подивилася їй у вічі. - Люк з батьком поїхав за кордон.
- А на довго? - ледь видавила із себе я, після кількох секунд тиші.
- Приблизно на тиждень чи два.
- Зрозуміло. Дякую вам, - натягнута посмішка з'явилася на моєму обличчі.
- Та нічого. Можливо Люку передати щось?
- Ні, ще раз дякую. До побачення.
- До зустрічі, Рейчел, - її тепла посмішка навіть мене зігріла.
- Ох, Рейчел, зачекай, - гукнула Даніель.
- Так? - я обернулася знову до неї.
- Люк просив передати тобі це, - вона тримала в руках складений аркуш паперу. - У мене зовсім з голови вилетіло.