Наш Богданко - Перший гетьман

ВТІКАЧІ

Буревій виривався з-під хмар, налітав на ліс, шматував його, гнув до землі, завивав у верховітті, ламав гілки, намагався повалити старі й молоді дерева. Від ударів вітрогону ліс стогнав, вив, скрипів, але старався вистояти. Першими зустрічали буревій столітні дуби, вони своїми могутніми й сильними гілкам гасили вітер, гнали його хвилі до землі, захищаючи своїми товстими стовбурами сусідні сосні й берези, ялини й осики. Вітрогін ревів над лісовими велетнями від безсилля, та нічого не міг з ними зробити. Він коршуном покружляв ще трохи над деревами і понісся далі Поліссям. Слідом за буревієм на ліс насунулася сива хмара, над деревами загримів грім, його розкати прибивали дерева до землі, а стріли блискавки пронизували небо та опускалися на землю.

Перші здорові каплі дощу затарабанили над листям, гілками. Вітер почав затихати, але з неба налетів водяний шквал, струмені якого заливали все навкруги. Здавалося, що нібито з неба полилася на ліс вся вода із сусідніх річок й озер, що на деревах не залишилося сухого ні одного листячка, ні однієї травинки.

Минуло чимало часу, як ми опинилися в дрімучому, густому лісі. Пробиралися на південь глухими стежками й дорогами, побоюючись погоні. Рухалися повільно, відхиляли руками товсті гілки, щоб не поранилися коні, щоб не подряпали своїх морд. Я їхав першим на сірому тонконогому скакунові, по боках якого красувалися невеликі сріблясті яблука. За мною поспішали на крадених конях мої друзі - Муха Микита та Зеленко Йосип. Всю дорогу втікачі мовчали, боячись проронити хоча б одне слово, нібито нас хтось міг почути або помітити.

Раптом ліс зашумів, здригнувся від ударів грому, з неба посипалися великі краплі дощу. Я зупинив коня, зіскочив, погладив його по морді та звернувся до друзів:

- Злазьте з коней, зв'язуйте їх докупи, а самі беріть торби в руки, залазьте під своїх скакунів, бережіть губку, а то не буде, чим вогонь розвести.

- А, може, негода скоро мине? - подав голос другий вершник.

- Та ні, після такого буревію та сильного грому завжди ллє з неба як із відра, так що швидше під коней, їм буде спокійніше, та й дощ не сильно намочить нас, - сказав я.

Усі вершники сіли біля передніх ніг коней, торби поклали собі на коліна, прикрили їх своїми тілами. Коні, почувши під собою людей, заспокоїлися, припинили тремтіти від ударів грому, ближче притискалися одне до одного. Вода, збігаючи по їхніх спинах, падала на землю, намочуючи хлопців, які спинами опиралися об передні ноги коней. Вони сиділи мовчки, кожен думав про те, як швидше їм дістатися до Ружина, як зустріне їх сам князь, чи прийме у свою ватагу. Згодом дощ припинився.