Ранком наступного дня наш загін знявся з місця, ми рушили берегом Дніпра на південь. Попереду всіх тепер їхав князь Ружинський, за ним не відставали Трохим і я, далі скакали вершники, тягнувся обоз. На задньому возі керував кіньми Цибуленко, а Панас Іванович приліг відпочити. Дорога, по якій рухався наш загін, часто підходила до самої води, я тоді любувався незвичною картиною водяного простору, в якому другий берег річки губився в сонячному сяйві. Інколи серед води виринав невеликий зелений острів, а за ним - другий, третій. На мілині та заплавах біля островів плавали чайки і качки, а інколи з'являлися тонконогі сірі чаплі и поважні лелеки. Стільки багато птахів я ніколи не бачив у себе на Турії або на поліських озерах.
Насолоджувався краєвидами Дніпра та незвичними птахами і князь. Він не відводив від води очей, їхав повільно та поважно. Інколи поглядав на скелі, що стирчали з-під води і виблискували на сонці своїми гострими зубами та неприступними боками. Та раптом князь зупинив коня, прислухався, а коли ми порівнялися з ним - запитав:
- Хлопці, чи чуєте, ніби щось попереду гуде чи шумить, що це може бути?
Ми прислухалися, але нічого не почули...
- Це хвилі Дніпра б'ють об кручі й шумлять, - подумав Трохим.
- Та ні, це не хвилі... Добре, поїхали далі.
Та поступово гул та шум почали наростати. Я і Трохим прислухалися до вітру та довго вдивлялися у степ, але нічого так і не бачили. Шум наростав, тепер уже всі козаки захвилювалися, ніхто не знав, що це так шумить та гуде, але згодом князь здогадався і голосно закричав:
- Козаки, це ж пороги шумлять!
Всі повеселішали, стали рухатися швидше, а гул наростав все сильніше. Хтось із козаків вигукнув:
- Гляньте, попереду виграє веселка!
Я придивився, дійсно, попереду над річкою то з'являлася, то зникала веселка. Вона вигравала всіма барвами і вабила до себе. Ми пришпорили коней, тепер попереду щось не просто гуло, а гуркотіло так сильно, що здавалося, ніби сама земля почала ворушитися під копитами коней.
Згодом ми помітили кілька водяних стовпів, що то здіймалися до неба, то повільно опускалися, бризки від них летіли у всі боки. Вода, зустрівши на своєму шляху каміння, кидалася на нього, намагаючись повалити його, затягнути в безодню, щоб не перешкоджало їй текти до моря. Однак сили їй не вистачило. Камінь наставляв проти неї свої гострі зуби, міцні й відшліфовані боки, величезну спину. Вода від безсилля клекотіла, ревіла на всю округу, трясла береги, тяжко зітхала, а за порогами заспокоювалася, знову текла тихо і спокійно, ковтала лише білу піну.
YOU ARE READING
Наш Богданко - Перший гетьман
Historical FictionБагато істориків, вчених, опираючись тільки на польські першоджерела, недооцінювали роль Богдана Ружинського в розвитку козацького руху на Україні, а дехто із них у своїх творах зображають його неправдиво. Більш об'єктивну справедливу оцінку в став...