Наш Богданко - Перший гетьман

ДНІПРО

За річкою загін зупинився. Трохим розставив підводи, наказав розсідлати і напоїти коней, а потім відвести їх на випас. Виставив охорону табору, попросив Панаса Івановича і Цибуленка Андрія приготувати ситний обід.

Я розсідлав свого Сірка, кинув у кучу сідло, сакви, зброю, відвів його до річки, напоїв, помив і пустив у луг до інших коней. До мене підійшов Трохим, запросив піти до річки помитися - я з радістю кинувся роздягатися. Вода остудила наші молоді тіла, зняла втому, ми обливалися, підскакували, верещали, плавали. За нами кинулися купатися інші козаки, згодом вода у річці зарябіла від людських тіл. Кожен намагався помитися, скинути з себе степову пилюку, змити піт, прочистити очі та вуха. Згодом я з осавулом натішилися водяною прохолодою, вилізли на берег, полягали на мураву, почали сушитися на сонці. Запала мовчанка, та я не зміг довго лежати мовчки і запитав:

- Трохиме, розкажіть про себе, про Богдана Михайловича, а то я нічого не знаю про вас, а Макар розповів мені лише про набіг татар.

- Та немає про що розповідати, я весь перед вами.

- Хоча б про своє дитинство, про молодість князя.

- Не вмію я розповідати про себе.

- Я ви спробуйте, я не перебиватиму вас.

Трохим ще полежав мовчки, подумав та дивлячись в небо почав розповідь:

- «Я простий сільський хлопець, батько мій працював конюхом у старого князя Михайла, а мати все життя провела на панській кухні. Був я на два роки старшим за Богдана, але весь час грався з панськими дітьми, бо жили ми тоді у прибудові біля конюшні, вчив молодого князя плавати на Турії, ловити рибу, раків, рвати білі лілії. Одного разу Богданко захотів переплисти річку, але захлинувся водою, почав тонути. Я встиг його витягнути на берег. Відтоді ми стали побратимами. Не раз чубилися з хлопцями до крові, але завжди захищали один одного. Коли підросли - почали часто кататися на конях, а старший князь вчив нас влучно стріляти з лука, рубати гілляки шаблею. Згодом він найняв для Богданка вчителя, який навчав його читати, писати, рахувати, а через деякий час молодий князь почав і мене вчити. Тож, я можу дещо друковане розібрати. Коли Богданкові виповнилося дванадцять років, князь Михайло відвіз його на навчання до Варшави, разом із ним направив і мене, так я став козачком у молодого пана. Жили тоді на квартирі у одного поляка, я готував йому їжу, ходив на базар, купував харчі, проводжав до бурси, чистив одяг, топив грубу, щоб зимою у кімнаті було тепло. Князь любив багато читати, інколи засиджувався над книжками до пізньої ночі. Коли влітку поверталися з Варшави, весь замок горів огнями, свічки й лампи запалювали не лише в залах, а й у всіх кімнатах та коридорах. Княгиня не знала, де посадити синочка, чим нагодувати. У великій залі збиралася вся родина, на обід готували більш як десять страв. На стіл ставили лише срібний посуд та кришталеві келихи. Сам князь ходив у льох і обирав найкращу медовуху та вино. Застілля тривало до самого вечора, а перед тим, як лягали спати - княгиня забирала синочка до себе у спальню і змушувала розповідати про науку, Варшаву, про польських панянок. Наступного дня Богданко прокидався рано, будив мене, ми йшли на конюшню, сідлали коней і мчали до Турїї. Там ми купалися, пірнали, хлюпалися водою. Коли поверталися - нас уже чекав сніданок. Одного разу після обіду князь вирішив показати синові своє господарство. Михайло із візником виїхали із замку бричкою, а я з Богданком поскали верхи. Пан показував нам житні та пшеничні поля, радів, що цей рік мав бути врожайним. Завіз нас і на лісову пасіку, тут біля кожного дерева були прив'язані товсті колоди із видовбаними дуплами, біля кожної - роїлися бджоли. Князь походив між деревами, позаглядав на дупла. Ми спробували свіжого меду, якого приніс пасічник і направилися до Задиб. Коли під'їхали до задибського лісу - напали шершні, які почули запах меду. Коні понесли, заторохтіла по вибоїнах бричка. Візник, а це був мій батько, злякався і випустив віжки з рук. Коні неслися все швидше і швидше. Князь вдарився головою, знепритомнів і впав на дно брички. Ліс наближався, коні могли покалічитися, люди - вбитися, а коляска розлетітися на цурпалки. Богдан вдарив свого коня нагайкою і кинувся наздоганяти бричку, біля самого лісу схопив однією рукою лівого коня за вуздечку, зіскочив на ходу зі свого скакуна, іншою - вчепився за дишель, почав голосно заспокоювати переляканих тварин, які пробігли ще кілька кроків і зупинилися на узліссі. Я підскочив до коней, коли вони вже тупцювали на місці. Так Богданко врятував наших батьків та скакунів. За рік ми поверталися з Варшави. Біля брами нас зустрів князь Михайло, обійняв та розцілував сина, подав мені руку і повів нас у замок. За обідом розповів про те, що володимирський князь Василько запросив їх усіх на зелені свята до себе в гості, що завтра ранком виїжджаємо, що карету вже відремонтували. Богданко попросив батька, щоб він дозволив їхати до князя верхи. Михайло погодився. Наступного дня зранку ми вже були в дорозу. Я і Богданко скакали попереду карети, в якій сиділи його батьки, менший брат Петро і старша сестра Ганна. Перед обідом ми вже були у Зимному, у цьому селі біля Володимира у своєму замку жив знатний князь Василько. Маєток нас усіх вразив: збудований з цегли, величезний, навколо - захоплюючі краєвиди. Біля брами у небо піднімалися дві вежі, а за високим парканом в долині блищало на сонці плесо річки. Біля воріт вкопані дві кучеряві берізки, а доріжка до дверей ґанку вистелена пахучою лепехою і звіробоєм. Не встигли ми в'їхати на подвір'я замку, як до нас підбігли слуги, забрали скакунів та відвели до конов'язі, а сходами до нас на ґанок вже спускався князь Василько. Він обняв і розцілував матір та батька Богдана, привітався з нами за руку і запросив усіх всередину. Ми опинилися у великому залі, де вже були інші гості. За столом нас посадили напроти господаря, а праворуч від нього до нас посміхалася його вродлива дочка Орися. Стіл ломився від дичини, медовухи, вина. Але зголоднілий після дороги Богдан на їжу не звертав уваги. Він не відводив очей від Орисі. Вона була така гарна і мила, що здавалося - це не жінка, а русалка. Її довге русяве волосся хвилями спадало на плечі, ховалося за спиною, а голубі великі очі випромінювали любов і дівочу ніжність. Вона часто поглядала на Богдана, посміхалася до нього, а він від її пронизливого погляду ніяковів, опускав голову, а коли піднімав - то знову зустрічав її закохані очі і червонів ще дужче. Літом я з Богданком ще кілька разів їздили у Зимне, молодята гуляли у парку, бродили берегом річки, збирали у лісі гриби. А восени у Ружині й Зимному відгуляли весілля, Орися стала дружиною нашого Богдана. Князь Василько подарував зятеві ще юного карого жеребчика і дорогу шаблю, а дочці - п'ятдесят десятин землі. Молодий князь сам почав навчати свого скакуна, змусив його виконувати прості команди: долати паркан, лягати на землю, чекати господаря на одному місці, мчати галопом. Воронко став для князя не лише конем, а й захисником».