On the nature of daylight (UA). Про світло дня

Глава 9

Підіймаючись на сьомий поверх, вона натягнула на себе светр. Цього лютневого вечора було прохолодно, і вона майже бачила своє дихання перед собою навіть у стінах замку. Герміона пройшла повз великий смолоскип і на мить відчула його тепло на своєму обличчі, шкодуючи, що вона знову не проведе вечір у спільній кімнаті перед вогнем з Крукшанксом і гарною книгою.

Попереду вона побачила молоду дівчину, яка тримала в руках завеликий для неї казан, і Герміона пришвидшила крок уперед.

— Привіт, — тихо сказала вона, і маленька дівчинка подивилася на неї широко розплющеними очима. — Що ти тут робиш? Ти заблукала?

Котел упав на землю, від чого Герміона здивовано відскочила. Дівчинка не губила ні секунди проскочила повз неї й попрямувала до сходів у кінці коридору. Герміона поставила котел вертикально й повернулася назад, хвилюючись, що вона налякала малечу, коли відчула, як дві сильні руки, наче змії обхопили її тіло.

Одна обгорнула її груди, притиснувши її руку до свого боку, і прохолодна долоня затиснула їй рот, а інша ковзнув навколо її живота, притиснувши її спиною до чогось дуже твердого й міцного.

— Якраз вчасно, — пролунав голос у її вусі. Малфой. Вона боролася з його хваткою, але це мало що змінило. — Продовжуй так звиватися, Ґрейнджер, — гаркнув Малфой. — Трохи ліворуч.

— Малмой! — Її слова були приглушені його рукою.

— Тихіше, принаймні, поки я не заведу тебе всередину, тоді можеш кричати, скільки хочеш, — прошепотів він, і вона відчула, як її тягне назад у кімнату. Тут було темно, і вона нічого не бачила, але відчувала тіло Малфоя біля себе та його міцні руки, які тримали її.

Його рука потягнулася до чогось на її талії, і Герміона знову спробувала відсмикнутися, але її спроба викликала лише тихий сміх Малфоя. Вона відчула, як щось ворухнулося, і зрозуміла, що він щойно витягнув її чарівну паличку з її кишені, перш ніж повільно прибрати руку з її тіла та рота.

Вона розвернулась і простягла руку в темряві, сподіваючись схопити його й забрати свою паличку назад, але її руки стиснули лише холодне повітря. Тут було неймовірно темно, і вона нічого не бачила, навіть власних рук перед собою.

— Перуанський порошок миттєвої темряви... — пробурмотіла вона.

— Дуже добре, Ґрейнджер, — протягнув Малфой звідкись збоку від неї, і вона обернулася, намагаючись знайти його.