Відкрий своє серце...

Розділ 29

Невпевнена скільки саме проходить часу, але моє тіло уже закам'яніло і я не можу повурушити навіть пальцями. Хвилини на самоті зі своїми думками стають нестерпними і я уже думаю, що помру в цьому холодному підвалі.

Але коли відкриваються двері полегшення не приходить, особливо, коли до мене заходять двоє чоловіків.

Один залишається біля дверей, а інший підходить до мене та стає позаду, я повертаю голову і коли бачу ніж в його руках, починаю вириватись, хоча це практично не можливо. Але він розрізає мотузку на моїх руках і ногах, а тоді піднімає мене. Я стою з легка похитуюсь, через те що ноги затерпли.

Чоловік бере мотузку, а тоді хапає мої руки, та зав'язує їх мені уже спереду, я не вириваюсь так як не маю сили, та й їх двоє і вони значно сильніші.

Далі, вони виводять мене з підвалу, ведучи коридорами, а тоді відкривають двері та виводять на вулицю. Бачу, що уже вечір, отже, я провела в підвалі день, ми проходимо через ліс, який нас оточує. І опиняємось на пустирі, по центрі стоїть той самий чоловік, який мене викрав.

–Ну що ж, готова до шоу?–він підходить до мене, але я тільки високо піднімаю голову, я не буду слабкою перед ним.
–Ти горда, але коли ти будеш дивитись як він помирає, то не думаю, що будеш такою гордою.– у мене і досі є надія що Адам не приїде, та коли до нас під'їжджає машина, моє серце стискається.

Ні. Ні це не Адам. Це не може бути він. Але мої надії розбиваються коли з машини виходять Адам, а за ним Дін.

–Ні.–промовляю я тихо, бажаючи щоб це був сон.

–Адам, я радий тебе бачити.–пролунав гидкий голос, але я не могла відірвати погляда від Адама.

–Ні, Адам, їдь звідси, прошу.–закричала я, та почала вириватись проте сильні руки тримали мене.

–Ти диви, а де твоя гордість?–він підійшов до мене.–Що таке, де та гордість, яку ти показувала мені весь цей час.–Я перевела погляд на нього, а він продовжив.–Чи можливо ти нарешті розумієш, що це кінець.

–Ти хворий виродок, ти помреш!!!–та він тільки розсміявся.

–Звісно, тільки не сьогодні.–він перевів погляд на Адама.
–Знаєш я хотів убити її і покінчити з усім, але вона сказала таку річ що тобі на неї начхати, вона до останнього не вірила що ти прийдеш, вона уже змирилась зі смертю.–він знову підійшов до мене, і схопив за щоки повертаючи мою голову в його бік.
–Але маю варіант, або ідеш звідси живим, а вона стає моєю.–я завмираю, уже не вириваючись та відчуваю приступ нудоти.
–Вона буде чудовою повією для мене.–він посміхається кривою посмішкою і мене перемикає.–Або...

–Вбий мене–я перевожу погляд на Адама, нерозуміючи чи він жартує, але він стоїть не рухаючись і я розумію що йому не до жартів.–Моє життя в обмін на її.

–Ні, ні, Адам, не потрібно.–та він не рушає, чому він не їде, для чого він приїхав.

–Ти готовий до смерті заради неї?

–Тільки відпусти її.–говорить Адам спокійним голосом.

–Звісно, але стань на коліна.–я надіюсь що він не зробить це, а сяде в машину і поїде.

Але Адам стоїть, він вперше дивиться на мене, а тоді опускається на коліна.

–Ні!!!!–я кричу, та намагаюсь вирватись, але марно.
Бачу, що Дін смикається, але його оточують і направляються пістолети.

–Моє життя, але ти відпустиш їх.–я дивлюсь на нього розмито через сльози, які безупинно течуть по щоках.

–Авжеж.–А тоді він достає пістолет та підходить до Адама, знову вириваюсь, але знову марно.–Останні слова?

–Мила..–промовляє Адам ніжним голосом.–Я хочу щоб ти відвернулась.–промовляє він, а я тільки хитаю головою в знак протесту.–Ти довіряєш мені?–як він може бути такий спокійний.–Ліза.

–Я довіряю тобі–кажу слабким голосом.

–Тоді, ти відвернешся, прошу, мила.–я киваю, а він посміхається куточками губ.–І знай, я не жалію про минулу ніч, бо я хотів цього.–новий потік сліз тече по щоках.–Знай, ти єдина для мене, бо я кохаю тебе.–я завмираю коли чую останні три слова.

–Як мило, але досить.–говорить чоловік, а тоді наводить пістолет на голову Адама, я знову кричу, але Адам лише посміхається мені.

–Закрий очі.–говорить спокійно Адам, але я хитаю головою–Ну ж мила.–І я роблю це, закриваю очі, та відвертаю голову.

А тоді тишу розрізає постріл, я кричу хоча очі і досі не відкриваю, не бажаючи бачити цю картину. Далі починаються постріли з різних сторін.

Руки відпускають мене і я падаю на коліна дивлячись на землю, але відчуваю безсиля від крику та сліз і я падаю на землю, перевертаючись на спину, дивлюсь на зірки, а тоді перед очима все пливе та темніє.
Сильні руки піднімають мене, але я уже проваююсь в темряву...