Книгарня Аделін

Частина 2. Середа

— Тобі потрібно взяти на роботу помічницю, доню, — вкотре за ранок повторила мама, поки я йшла на роботу. — Ти працюєш без вихідних, тому не ходиш на побачення, а вже слід було б.
— Мам, давай не будемо про це, — я відімкнула двері в крамницю, привітала кота й пішла до комірчини, щоб залишити там сумку.
— Ні, будемо. Я запросила Платона до нас на вечерю в суботу, і ти маєш прийти. Зачини крамницю раніше в цей день, ми будемо тебе чекати.
— Який ще Платон, мам? Чому ти запрошуєш невідомо кого на нашу вечерю? Я не прийду, в мене багато справ. — я перевірила годинник на стіні, який полюбляв зупинятися. — І досить мене знайомити з хлопцями.
— Аделіно, я хочу онуків.
— Вітаю, нехай твоя невістка народить. Вона старша за мене, а дітей в них досі немає. Чому ти Вові мозок не виносиш через це?
— Слідкуй за язиком, Адо! Це різні речі, — схоже, що мама розлютилась через мої слова про брата. — Все, не хочу нічого чути про твої справи. Ти прийдеш на вечерю, і крапка. — вона поклала слухавку, як завжди.
— Том, пора снідати, — наповнила тарілку, поставила на місце й вийшла з книгарні. Пора пити каву. Як добре що кав'ярня поряд.
— Доброго ранку, Марино! Середній латте, будь-ласка. — привіталась з бариста й сіла за стіл, чекаючи на замовлення.
— Два цукру, так?
— Ой ні, сьогодні без цукру. Важкий ранок. Оплата картою.
— Розумію, в мене теж сьогодні насичений ранок. Бабця в маршрутці відтоптала мені ноги, інша ледь не вбила кравчучкою, а водій обматюкав, бо думав, що я не заплатила за проїзд.
— Визнаю, ти перемогла сьогодні. В мене не так все погано. Лише мама, яка організувала мені побачення на сімейній вечері. — оплатила каву й зібралась виходити. — Ходімо покуримо. О, і доречі, сьогодні мають привезти нові книги, якщо цікаво.
— Чудово, я обов'язково зайду.

Якби моя мати дізналась, що я палю, це був би мій останній ранок. Без чоловіка, без дітей, зате з цигарками. Гарно я ховаюсь, якщо вона досі про це не знає.
— Бачила, в понеділок до тебе заходив Лука.
— Лука?
— Той хлопець, що прийшов перед закриттям.
— О, то його звати Лука. Так, він хотів взяти книгу для сестри. Сказав, що вона хворіє. А ти його знаєш, схоже.
— Щось типу того, — Марина почервоніла й відвела погляд.
— О ні, подруго, то це той самий постійник, який тобі подобається?
— Тихо, Адо, — вона почервоніла ще більше. — Нащо я тобі взагалі про це сказала.
— Бо я твоя подруга, — я мило посміхнулась. — Гаразд, пора йти. Пані Софія йде.
— Це та, що середній капуч, півтора цукру? Дай їй щось таке, щоб вона зі мною не говорила кілька днів.