Хлопчики не плачуть

9

Повільно перебираючи ногами й спрямовуючи погляд на темний асфальт, Техьон рухається порожнім містом. На бузковому небі починає здійматися сонце. Світанок. Тіло задубіло від холоду, ноги втомилися йти. На мобільному «04:35». Сідає батарея. Кім завертає в підворіття, осідаючи біля сміттєвих баків. Там йому і місце?

Він заплющує очі, обіймаючи себе руками, і схлипує. У голові з'являється образ Чонгука: його очі, наповнені безумством, і рука на шиї Техьона. А потім... Кім завдав болю найріднішій людині. Він точно псих, якщо дотепер вважає Чона потрібним для себе, необхідним – своїм повітрям. Кришталеві сльози зриваються з карих очей, осідаючи на брудній синій куртці.

«Як мені вже набридла твоя пика».

Техьон не розуміє... Знає чому, для чого, але не розуміє: чи зможе колись відпустити Чонгука, чи вчинить, як брат. Ненависть Гука виправдана, але все ж часу достатньо для того, щоб відпустити біль. Ні. Там було щось більше, ніж тупі знущання. Можна помститися один раз і назавжди, але те, що робить Чон – не помста. Ні, не вона. Техьон не розуміє, що це.

«Не займай його».

Чонгук не хоче, щоб Те торкалися чужі. Він і сам може його образити. Навіть не варто прикладати руку. Достатньо того, щоб Чон з'явився поруч і подивився своїм грізним поглядом.

Техьон не знає, скільки часу минуло з того вечора. День, два, тиждень? Не важливо. Йому страшно. І зовсім не через те, що з ним зробить Чонгук. Нащо він захистився, коли міг дозволити брюнету задушити себе голими руками? Чон вже розбив серце, тоді нехай вже й душу вб'є. Кім ні в якому разі не буде проти.

Так, дуже соромно, але від чого – не зрозуміло. Чи то від своєї дурості, чи то від того, що Чонгуку зробив боляче, хоча той сам завдає йому болю щодня. Техьон давно його не бачив, але Гук і на відстані продовжує ці нестерпні тортури.

«Ти ніколи не плачеш».

Зараз він ридає, б'ється в істериці наодинці, задихається. Крижаними руками стирає з обличчя сльози, але вони продовжують зрадливо текти. Хлопчики ще як плачуть.

«Будь-хто на твоєму місці вже зрозумів би, що я тебе ненавиджу. Ненавиджу всією душею, Техьоне».

Він теж ненавидить. Техьон його так ненавидить, що сльози не може в собі стримати. Б'ється потилицею об цегляну стіну і виє, як божевільний. Ось до чого людей доводить кохання. Йому так хочеться закричати: «Я кохаю тебе, я кохаю тебе, кохаю...». Божевілля.