Кохання на даху

Не день невдалий,а життя.

Наступив ранок. Субота!Та невже.
Вихідні,літо зовсім близько,ніби на долоні. Школа закінчується,і наче все повинно йти добре,але Чонін прокидається чомусь без настрою.
Вчорашні думки геть довели хлопця. Він забагато почав думати останнім часом.
Можливо це нормально,думати корисно,навіть потрібно,без цього ніяк,але думки тільки погіршують його і так не приємне життя.

Замість того,щоб планувати свою смерть,Ян Чонін розмірковує про якогось Синміна,з яким має спільну ненависть та думає про його дії?
Ян Чонін,та зберись ти вже! Дні йдуть занадто швидко,щоб відкладати пошуки самогубства,або чекати,що вони просто так з неба впадуть.

«Навіть щоб померти,я повинен сам придумати і зробити це»-подумав Чонін трохи лютуючи.
Настрій зранку був нижче його бажання жити.
Чи то через довбаного Синміна який все більше псує життя Чоніна,не давши спокою хочаб перед смертю,чи то просто сенс життя зникає безслідно.
Хочется когось вдарити,просто випустити пар,але знаючи себе і свої сили,Чонін залишає цю думку лиш для плану що до 30 червня. А що,не погано. З його навичками у боротьбі він швидко досягне мити. Але не про це.

Хлопець встав з ліжка з такими ж думками як і кожен минулий ранок «Чому я знов живу». Він пішов на кухню,хоча їсти взагалі не хотілося. Ні настрою,ні бажання. Все,він просто існує.
Щось людиноподібне зараз сидить на кухні,чекаючи поки вода закипить.
Поки води шуміла під вухом юнак поклав чашку на стіл,а тоді наклав в неї 2 ложки кави і 1 з половиною ложки цукру. Можливо кава підніме настрій.
Він наливає гарячу воду розміщуючи ложкою суміш,а тоді трохи почекаючи пока воно охолоне зробив ковток.
Звичайна кава. Зви-чай-на. Нічого особливого,для Чоніна все нудне і звичайне.
Ще раз за ранок і за останню неділю він поглинається в думки,від який вже нудить. Або це від кави на голодний шлунок.

І знов ці спогади,але вже з дитинства. В нього зʼявляється в очах картинка ніби на телевізорі,він нажимає «пуск»і спогад починається.

Маленький Чонін,в якого шкільне життя тільки почалося,перший клас. Стільки бажання і вогню в маленьких очах,ніби там палає ліс.
Все такий ж маленький Чонін біжить по поки що незнайомому шкільному коридору,а позаду нього біжать його однолітки.
Він біжить так швидко,його дитяче серце напевно ледь встигає за його темпом,але він падає. Він спотикається не зрозуміло через що і падає вперед. Його оточують зі всіх боків ті ж самі діти які доганяючи його. На очах хлопчика зʼявляються перші усвідомлені сльози. І ні,не через якісь там подряпини на тілі. А від злісного,дитячого сміху. Він бігає поглядом по колу дивлячись на бридкі посмішки дітей які змушують раз і на завжди запамʼятати цей момент від болі. Звісно,напевно ніхто вже й не памʼятає цієї ситуації і якщо він і нагадає про це,скоріш за все всі почнуть сміятися з нього як тоді,як в той момент.
Тому Чонін повертається в реальність без розуміння,як він встиг допити свою каву.