Блукати в сутінках невдачі

Одного разу, вона мене таки вб'є.

— Ви... ви так на мене дивитесь, вам щось потрібно? – спитала професорка у Каркарова, який приблизно пів години розглядав її.
Через нього Арі стало не дуже комфортно.
Здавалося, він ось-ось пропалить дірку в її чолі.
— Вам хтось казав, – чоловік взяв у руки позолочений бокал з гарбузовим соком і трохи поколотив його у руці, – що ви неймовірна красуня?

«Ого, Ромео намбер ту».

— Дякую, це найкращий комплімент, який я коли-небудь чула за все своє життя, – Арі зобразила милу посмішку. Вона заховала за вухо кучеряве пасмо.

«Чорт, перебір».

Але, схоже, Ігор так не думав. Він, ніби зачарований, дивився на її волосся.
— Давно ви тут працюєте? – запитав він намагаючись втягнути дівчину у розмову.
— З початку року. Коли тітонька одужає, я знову повернуся до Лондона, – відповіла вона.

Арі узяла кремову серветку та декілька разів приклала її до вуст. Дівчина піднялася з місця та вийшла з-за столу.
— Вибачте, Ігорю, але мені потрібно закінчити деякі справи. Якось ще поговоримо, на добраніч, – Арі розвернулась та швидким кроком пішла геть з великої зали.
                               ***
Допоки діти писали самостійну роботу, Снейп тримав в руках перо та напружено щось обмірковував.
Чоловік раптово підняв голову, наполохавши декілька учениць з Рейвенклову.
— Мінус десять очок з Марії Кальтенбаґ та її любої подружки Елізабет за списування, – зільєвар махнув чарівною паличкою і з рук однієї з дівчат вилетів клаптик рожевого пергаменту на якому ядучо-зеленим чорнилом була виведена формула зілля.

Чоловік знову опустив очі, а дівчата тим часом обмінялися похмурими поглядами.
Снейп декілька разів перечитав те що написав, аби переконатися, що все правильно. Сьогодні він вирішив відновити зілля "Дим Флойда". Все ж таки це через нього воно тріснуло, хоча якби професорка не врізалася в нього... І до того ж його приготування – непогана нагода перевірити свої здібності.

Северус планував працювати о четвертій вечора. Усі інгредієнти вже в нього були, навіть хижа ромашка червоного кольору. А все завдяки Арі, яка тоді вирішила не вмикати світло в оранжереї.

До речі про Арі. Дівчина сиділа у великій залі з директоркою школи Бобатон, Олімпією Максім та пила чай.

Вона вирішила раніше відпустити своїх учнів, а тому у неї з'явилася вільна годинка аби побалакати з жінкою. До того ж дзвінок ось-ось задзвонить, тому сенсу сидіти та нидіти у себе в кабінеті не було.
— Ви знаєте, що сьогодні учні будуть вкидувати свої імена у чашу? – легеньким кивком, Арі вказала на велику кам'яну чашу, що стояла посеред великої зали. З неї здіймалося та зникало у повітрі блакитне полум'я.
— О, так, звитшайно знаю, – жінка також поглянула туди.
— У вас є учень або учениця, на яку або якого ви покладаєтеся?
— Взагалі-то, – мадам Максім відсьорбнула трохи чаю та поглянула на Арі, – я не ділю утшнів на хогоших та поганих... але у мене, всеш таки, є фавогитка.
— Справді? Хто вона?
— Флег Делякуг, – відповіла жіночка та цмокнула губами.
— Флер Делякур? О-о-о, – Арі згадала ту дівчину зі сріблясто-золотим волоссям та сяючою, – вона схожа на ввіїлу.
— Її бабуся, тши пгабабуся, була ввіїлою, – мадам Максім делікатно поставила на маленьке блюдце чашку та з сяючою усмішкою поглянула на дівчину.
— Дякую, що склали мені компанію, міс А'гі, – вона піднялася з місця та обійшла стіл. Арі зробила те саме. Вони обоє попрямували до дверей великої зали.
— І вам дякую, мадам Максім, – відповіла професорка, з блиском в очах дивлячись на Олімпію.
— Я піду відпотшину у кагету, до вечога.