гітаристка

частина 14

уже четвертий день Евві майже нічого не їла. вона пішла з групи і тепер всі ці чотири дні проводила сама, в пустій, сірій квартирі. без людей було сумно, але рудоволосій не залишалося більше варіантів, як забути про всіх і стати незалежною від них.
телефон задзвонив.
Е: ало?
Д: ало-ало! я згадала, що ти мені давала свій номер. як життя? як справи?
Е: все погано. я сама в чотирьох стінах, самотньо, тяжко.
Д: тоді я можу приїхати. кажи адресу.
Е: *сказала адресу*
Д: чудово, виїжджаю.
Евві усміхнулася. з Деббі їй буде трохи легше, беручи до уваги, що це її подруга, яка ледь не єдина підтримувала її та допомагала.
рудоволоса пішла на кухню, витягнула якись тортик з холодильнику.
«можливо, Деббі захоче—думала вона»
через деякий час роздуми Евві перервав стук у двері. відчинивши їх, вона побачила щасливу Хомʼяк, що стискала телефон у руках.
але через секунду лице Деббі стало якимось стривоженим.
—йоу, що з тобою, подруго?
—а що зі мною?
—та видно, що щось не так. ти взагалі сьогодні спала?
—не памʼятаю.—Евві не хотіла їй брехати і не хотіла казати правду, щоб та сильно не переймалася.—заходь.
Деббі кивнула, роззулася і, закривши за собою двері, пройшла на кухню.
—чай, кава?
—давай чай.
Евві розвернулася до тумбочки та почала нишпорити у пошуках пачки чаю.
—ну, розповідай, що вже з тобою трапилось?
—нічого серйозного—буркнула рудоволоса—з тим хлопцем, про якого я казала, ми посварилися, я пішла з групи. всі ці чотири дні сиділа сама.
—ммм, ну і справи звісно у тебе—стурбовано сказала Деббі—а через що посварилися, якщо не секрет?
—секрет.
—зрозуміла.
—тоді хай вода тут закипає, я швиденько зроблю щось зі своїм лицем.
—і волоссям.
—і волоссям. дякую, що сказала!—крикнула Евві вслід Хомʼяку вже у ванній кімнаті.
нічого особливого рудоволоса із собою не робила. зробила два хвостики та замаскувала мішки під очима. уже через хвилину-дві вона вернулася на кухню.
—о, тепер маєш зовсім кращий вигляд!—посміхнулася їй Деббі.
—хе-хе, дякую)—Евві підійшла до чайнику.
коли чай був готовий, дівчата сіли за стіл та почали розмовляти зовсім про все. про те, що було в лікарні, що сталося за ці дні, що було до цього, ледь не переповідали все своє життя. але їхні розмови невдовзі перервав стук у двері.
—до тебе ще хтось мав прийти?
—ні, я нікого не чекаю—занепокоєно відповіла Евві—чекай тут, я зараз гляну хто там.
вона закрила двері на кухню, щоб у випадку чогось Деббі не почула розмови. відчинивши двері, дівчина просто застигла на місці. в проході стояв, заклавши за спину руки, Ян.
—що ти тут забув?—погрозливо тихо запитала вона, дивлячись у його очі. вона тремтіла. хотілося кричати і кинутися в його обійми, але совість не давала просто ось так зараз зраджувати себе і заперечувати те, що вона йому більше не потрібна.
—я просто хотів вибачитися за те, що...
—іди до біса.
—Евві, будь ласка...
—іди до біса—рудоволоса повторила цю фразу з максимальною ненавистю і закрила двері просто перед носом хлопця. на очі попросилися сльози, але вона глибоко вдихнула, стримавши їх. зараз не час для сліз.
постоявши так перед дверима ще хвилину, Евві зітхнула і повернулась на кухню.