Лорд сталевих лез (Стара Версія)

Розділ 17.Аніела

Nightcore – Give us a little love

Аніела Віола 20 років

Як Рімо й обіцяв ми уже на світанку сиділи у машині і їхали у невідомому для мене напрямку.  Я мало не спала збоку, але все ж старалася бути у свідомості.

− Нам ще не багато залишилось. – промовляє він, не відриваючи погляду від дороги.

− А твоя рідня знає, що ми поїхали? – поцікавилась я, оглядаючи ліс за вікном.

− А треба було їм сказати? – перепитав Корлеоне, на що я злісно на нього глипнула. – Жартую. Вони знають. – ніби заспокоюючи, мовить брюнет. – Ще щось, lupacchiotto?

− Нічого. І до речі, я знаю як воно перекладається. – відгризаюсь я. – І ніяке я не вовченя, довбню.

− Ще і яке вовченя. Зараз ось про лісу пробіжимось. – посміхається він, все ще не дивлячись на мене. – Перевіримо твої уміння полювати.

− Навіщо, якщо я вже вполювала лося? – насміхаюсь, відчуваючи сильне бажання продовжити суперечку.

− Боюсь цей вовк садомазохіст. Цей лось йому не по зубах. – спокійно відповідає той.

− Радій хоч не пінгвін. – пирхаю у відповідь.

− У цих лісах? Ніе, подарую тобі атлас тварин, які живуть у лісі й на додачу репетитора з географії.

− Вельми дякую. – іронічно промовляю я.

− Та немає за що. – все так само посміхаючись каже Корлеоне.

Через кілька хвилин він зупиняє машину, посеред дороги, оточеною лісом.

− Що ж, а тепер перейдемо до полювання, lupacchiotto. – його лице повертається до мого. – Вперед.

− Що? – спантеличено кліпаю.

− Виходь з машини та біжи. Все просто. Час пішов. – Рімо поглянув на свій наручний годинник і я швидко вибігаю на вулицю.

Адреналін повністю заповнює мене.

Що ще за чортове полювання? Хто хижак, а хто здобич?

Це психічне захворювання, тому що мені не страшно, а смішно з ситуації що склалась. Можливо я підсвідомо йому довіряла.

Неочікувано сильні та знайомі руки притискають мене до стовбура. Мої сірі очі стикаються з блакиттю.

− А ти прудка. – з видихом вимовляє той.

− Вовченята вони такі. – озиваюсь споглядаючи його лице поряд. – Що це були за ігри, Рімо?