Лорд сталевих лез (Стара Версія)

Розділ 22. Аніела

Аніела Віола 20 років

Дурепа! Навіщо було тікати?! Сама ж дала дозвіл на поцілунок. Але... Але чому я постійно згадую Фабріса, усі його звички, дії, навіть якщо це Рімо, що поважає мене і ніколи б не зробив би те що зі мною кожен раз коїв він?

Я вчинила неправильно втікши й нічого не пояснивши, але... але щоб я сказала? Рімо вибач, але цим поцілунком я згадала свого чоловіка тирана чи гей, а ви однаково цілуєтесь, може це, тому що ви обоє жорстокі вбивці?

Ні, Аніела!

Але вже одно потрібно буде йому пояснити та роз'яснити. Хоча як, якщо я і сама до кінця все не розумію.

Паралельно з роздумами я крутила своє підрізане волосся на пальці й було не звично мати таку довжину.

Як мені тепер йому в очі дивитись?

Чорт!

Мені треба розвіятись.

Я підіймаюся з ліжка й обережно виходжу в коридор. Ніде не чути шуму, отже він може бути у своїй кімнаті. Коли я повільно відчиняю двері, то помічаю, що нікого у кімнаті немає. Я довго часу провела в кімнаті, тому уже знову настав вечір, і сонце поволі сходило за горизонтом.

Я наважилась увійти й невпевнено підійшла до рояля. З трясінням у руках проводжу по інструменту, в моїй голові вимальовувалась вчорашня сцена.

Мій був справді захоплений мною та моєю грою...

Я опустилась на стілець і мої пальці почали гратися з клавішами, що потім переросло у якусь мелодію. Я її точно не знала, бо вона була написана зараз, раптово та з усього серця. Може я і фальшивили, але це мій вид терапії, хоча б тут у нотах.

Неочікувано я відчула його за своєю спиною і припинила. Ніби обпікшись забрала руки та ніяк не наважилась повернутись. Різко піднявшись і опустивши голову, я хотіла пройти Рімо і піти до себе, але він перехопив мене за руку.

− Аніела, стій. - я явно відчуваю, що чоловік дивиться на мене.

− Я... − але слова застрягли у горлі.

− Присядемо. - пропонує він і веде мене до ліжка, за тим ми сідаємо. - Я розумію, що міг заподіяти тобі боляче чи...

− Рімо, стій. Я... − я роблю повільний вдих. - Ти не зробив мені боляче. Ні, просто... просто я. - слова знову застрягають у горлі.