Icarus Deranged

Глава 26

Чан відчув серцебиття десь у горлі, коли пальці Мінхо схопили його власні пальці та почали відтягувати його назад. Він спостерігав за тим, як Пак Джехван опустився на сидіння, як кров за його спиною почала крапати на стіну. У вухах Чана дзвеніло, і якусь мить він нічого не чув, поки Мінхо трохи сильніше не потягнув його до дверей за їхніми спинами.
– Чане. Нас могли вже почути, і мені не потрібно, щоб нас спіймали, – пробурмотів він, і Чан нарешті повернувся в реальність. Він відчував адреналін, кров, що стукотіла в його жилах, і чомусь почувався неймовірно живим.
– Так, ходімо, – прошепотів Чан, повертаючись і стискаючи руку Мінхо. Він помітив, що Мінхо глянув на нього, і погляд в його очах трохи відрізнявся від звичайного. Він був майже… гордий? З ноткою чогось дуже напруженого, чого Чан не міг помітити. Мінхо кивнув, і вони разом поспішними кроками вийшли з кімнати, залишивши за своїми спинами скривавлене тіло Пак Джехвана. Вони швидко зачинили за собою двері кабінету, а потім побігли коридорами. Якщо в будівлі хтось залишився, вони точно почули постріл, і тепер їм час поспішати, щоб їх не спіймали. Білі стіни навколо розпливалися, Чан не міг заспокоїти власне серце, усвідомлення повільно осідало в його мозку – він убив Пак Джехвана. Пак Джехван помер. Він мертвий. І Чан вбив його.
З кожним кроком, який Чан робив, тримаючи Мінхо за руку, він відчував це. Повідець на його шиї повільно розсувається, ламається. Він відчуває свободу. Він може дихати. Він може дихати, не хвилюючись, коли настане час відібрати ще одне життя для когось іншого, щоб досягти чогось, що не варте цього життя. І Мінхо був там. З ним. Поряд з ним. Тримав його руку протягом усього цього.
– Ти очікував цього? – запитав Мінхо тихим голосом, коли вони спускалися сходами.
– Твоє ім’я на документах або тебе за своєю спиною? – спитав Чан, і він не зміг стримати сміху.
– І того, і іншого? – Мінхо посміхнувся йому.
– Я гадав, що Ян Бьонхо, можливо, сам захоче позбутися тебе, тому ні, я не очікував побачити твоє ім’я на документах. Я не очікував, що отримаю нову роботу так швидко. Але я очікував, що ти підеш за мною в будівлю.
– Ах, ти знаєш мене занадто добре, Чане. Я не хотів залишатися осторонь, коли відбувалося таке видовище, – розсміявся Мінхо.
Звідкись зверху і далеко від них раптом почувся крик. Хтось ще був у будівлі. Чан і Мінхо поспішили вниз усіма сходами назад на перший поверх (сходи здавалися нескінченими, і в голові Чана трохи запаморочилося, а потім вийшли з дверей, прямо до фургона, який стояв на бічній алеї. Чан неохоче відпустив руки Мінхо, відчинивши двері переднього сидіння, перш ніж сісти за кермо. Він чув балаканину з багажника фургона, а потім Мінхо теж забрався у машину, і Чан помчав геть від високої офісної будівлі, щоб утекти з місця злочину. Ніби десь патрулює поліція. На щастя, поліції на Базі 41 не існувало.
– Що далі? – спитав Мінхо. В його очах спалахнуло божевілля.
– Станція. У нас ще є трохи часу, перш ніж ми зможемо туди дістатися, – дощ посилився, зустріч із Пак Джехваном тривала не більше п’ятнадцяти хвилин.
– Там будуть камери? – запитав Мінхо, раптово його голос звучав стурбовано.
– Яка різниця? У будь-якому випадку, там ніхто особливо ні за ким не стежить.
Мінхо впав на сидіння, легенько засміявся:
– Крістофере, поглянь на себе. Всього кілька тижнів тому саме ти хвилювався про камери.
Мінхо мав рацію, і Чан це знав. Чан повернув фургон у ще одну глуху вулицю. Людей на вулицях було небагато, Чан побачив кілька відкритих ресторанів (набагато шикарніших, ніж ті, що були у Центральному Кільці), але вільні місця в них ще були. Кілька людей гуляли вулицею, тримали парасольки, в утворюваній калюжі грала дитина. Ці люди і гадки не мали, що станеться всього за годину.
Фургон Чана мав трохи дивний вигляд, такі машини нечасто побачиш у Внутрішньому Кільці. Чан звернув на інший провулок, навмисне уникаючи центру міста. Будинки навколо них були високими, Внутрішнє Кільце здавалося звичайним, воно нагадувало… ну, звичайний центр міста. У ньому просто нічого іншого не було. Якщо придивитися ближче, можна побачити недоглянуті дерева біля дороги, порожні будинки, магазини та підприємства. Людей, які намагалися вдавати, що все нормально і зі світом нічого поганого не трапилося. Коли Чан проїхав один кут вулиці, він почув, як Мінхо затамував подих. Чан повернув голову, щоб побачити, що помітив Мінхо, і він також відчув хвилювання всередині себе. Там, у кінці тієї вулиці, був ботанічний сад. А він у свою чергу означав, що там розташувався Ян Бьонхо та його офіс. Інший кут вулиці, станція вже була недалеко.
Але раптом перед Чаном опинився солдат, і він підняв руку, показуючи йому зупинитися. Чан ковтнув, підкотивши машину до зупинки.
– Чорт, – пробурмотів Мінхо вбік, йому було ніде сховатися. Чан відчував, як його нервозність різко зросла, його долоні спітніли, коли він опустив вікно. Солдат підійшов до фургона, і Чан дуже старався забути, що він щойно вбив Пак Джехвана, дуже відомого у Внутрішньому Кільці, і що у нього не було машини, заповненої людьми, яких не повинно бути у Внутрішньому Кільці взагалі.
– Добрий вечір, чим можу допомогти? – запитав Чан, намагаючись звучати максимально нейтрально. Він відчував тривогу Мінхо поруч із собою. Він молився, щоб решта їхньої групи у багажнику машини мовчала.
– Добрий вечір! Чи можу я запитати, які у вас справи у Внутрішньому Кільці. За півгодини почнеться комендантська година, і не схоже, що ви живете тут.
Комендантська година?
– Я… я…
– Я живу тут, він везе мене додому, – раптово відповів Мінхо, широко усміхнувшись армійцю. – За кілька кварталів звідси, ближче до центральної станції метро, – додав він з усмішкою. Чан помітив, як охоронець розглядав обличчя Мінхо, і молився, щоб на нього не було ордера. Ян Бьонхо не робив так. Тому, можливо, у нього і не було ордеру. Але знову ж таки, скільки справді всього Чан знав про Яна Бьонхо? Небагато, якщо врахувати, скільки нового він дізнався за останні декілька тижнів.
– Так, я везу його додому. Вибачте, я не знав про комендантську годину, тому що мене не було на базі протягом останніх кількох тижнів. Урядові справи. Я повернувся з Бази 47, – посміхнувся охоронцеві Чан. Військовий не виглядав надто переконаним. – Чи можу я поцікавитися, для чого потрібна комендантська година? – тоді запитав Чан.
– Заворушення посилюються. Це заходи безпеки, – коротко відповів військовий. – Добре. Повертайтеся додому, як тільки ви довезете його, – армієць вказав на Мінхо. – Інакше будуть наслідки за порушення комендантської години.
– Добре. Дякую, – Чан знову посміхнувся охоронцю, перш ніж підняти вікно. Він глянув на Мінхо.
– Блять, – видихнув Мінхо. Чудово. До біса, в Кільцях було багато охоронців, особливо якщо дійшли чутки про те, що Пак Джехван мертвий. І вони б напевне зробили висновок, що дивовижний брудний фургон у цьому замішаний, оскільки ніхто новий нещодавно не проїжджав до Внутрішнього Кільця. Його можна взагалі вважати самовбивцею? Ні, його зброя все ще лежала у ящику стола. Чорт.
Чан повернув машину з іншого рогу вулиці до провулка позаду станції мовлення. З іншого боку була центральна площа. Чан бачив всі неосвітлені рекламні щити та сіті-лайти. Будівлі навколо них тягнулися до неба, але їм бракувало величі минулого. У них не було світла, жодна реклама не освітлювала їм шлях, місто ставало темним і тихим. Чан зупинив машину за рогом, біля кількох переповнених сміттєвих баків, які, ймовірно, не прибиралися та не використовувалися місяцями. Так багато думок про Внутрішнє Кільце. Роздроблені шматки тримала разом лише армія, яка намагалася тримати людей на відстані. Це буле таке дурне рішення розділити людей за тим, як вони можуть дозволити собі жити в світі, такому ж розбитому, як і їхній.
Чан вистрибнув з машини, перш ніж злегка вдарити борт фургона. Він почув, як відкрився багажник, а потім звідти виліз Хьонджин, Фелікс і решта. Мінхо все ще тримав портфель, а капюшон знову приховував його обличчя. Дощ накрапав на них, Чан відчував, як намокало його волосся.
– Як він? – запитав Хьонджин.
– Мертвий, – пробурмотів Чан. Він побачив, як очі Хьонджина трохи розширилися, перш ніж усмішка стягнула куточки його рота.
– Добре, – потім він розсміявся, і Чан побачив у цій усмішці те ж саме, що відчував сам: полегшення. Повідець повільно розплутувався з його шиї. Він майже відчував смак свободи.
– Здається, на нас полюють? – запитав Джисон, злегка нервово оглядаючись навколо.
– Ще ні. Але полюватимуть, – відповів Мінхо. – Нам час рушати. Тут діє комендантська година, і ми маємо бути на станції, десь сховатися.
– Чудово, – захихотів Чонін. – Я б хотів, аби мій татусь побачив мене прямо зараз.
Ох, він побачить. Точно побачив, Чан переконається у цьому. Йому варто було б краще піклуватися про свого улюбленого сина.
Чан застібнув куртку, сховав більшість своїх пістолетів, окрім ножів і одного пістолета, прикріпленого до стегна. Він почав наближатися до задньої частини станції. Там був чорний вхід, вони всі це знали, і Чан лише сподівався, що охорона там відсутня. Її не повинно бути. Армійці були на вулицях, швидше за все, в інших Кільцях, оскільки ті, хто жили у Внутрішньому Кільці, ніколи не робити нічого поганого. Вони нікого не побачили, за станцією нікого не було. Вуличні ліхтарі кидали своє м’яке світло на злегка потрісканий асфальт, земля, здавалося, всмоктувала це світло. Він молився, щоб їх ніхто не помітив, тому що вісім дивно небезпечних людей напевно привернуть небажану увагу, якщо їх побачать у подібному місці. Чан перетнув вулицю, почув позаду тихий стукіт семи пар ніг, він швидко спустився кількома сходинками нижче рівня землі.
І ось так вони опинилися біля чорного входу. Ось так. Годинникова стрілка наближалася до восьмої, Чан почув, як машина проїжджає повз будівлю десь з парадного входу. Охоронці, а може, співробітники. Скоріш за все охоронці. Чан відчув, як його серцебиття знову прискорилося. Чесно кажучи, їхній план не здавався таким вже й складним. На станції не було жодних заходів безпеки, камери не мали значення, якщо ніхто за ними не слідкував, і те, на що вони були готові піти, все одно перевищувало заходи безпеки. Але Чан це знав. Він розумів, що їхній план може піти не так, як гадали інші. Точніше, план Мінхо може піти не так, як гадали інші.
Чан постукав у двері. За звичкою, просто щось перевірити, чи не було поруч охоронців. Відповіді не було, він відчинив двері й побачив якусь комору. Нікого не було видно, повсюди було темно.
– Чи варто нам лишитися тут? – Чан почув шепіт за своєю спиною, коли зайшов до кімнати. Чан побачив декілька курток на вішалці біля дверей. І пару взуття, яка виглядала так, наче їх там давно не було. Він похитав головою, через цю кімнату хтось пішов би з роботи. Наприклад, двірник. Або охоронець. Були ще двері, і крізь вікно Чан не побачив нічого, крім темного коридору з ще одним освітленим проходом у кінці. Дорогою було ще кілька дверей. Чан повільно відчинив двері до того коридору, усі вони вже були на складі. Ніяких звуків. Майже вся будівля була порожньою.
Чан ступив у коридор, стукіт його черевиків відлунював від стін. Знак виходу над його головою освітив коридор зеленим світлом. Чан зробив кілька кроків уперед, і раптом увесь коридор засяяв світлом, налякавши Джисона та Фелікса позаду нього.
– Вони автоматичні, – прошепотів Чан. Він спробував відкрити двері ліворуч. Шафа прибиральника. Для них недостатньо простору. Наступні двері праворуч теж вели до маленького приміщення. Чан зробив кілька кроків уперед, його слух вхопив звуки десь над ними. Він швидко відчинив сусідні двері. Сховище. Швидше за все для друку, оскільки тут було щонайменше три величезні принтери. Звуки наближалися, вони наближалися десь спереду. Чан швидко показав решті, щоб вони пройшли в кімнату, вона буде достатньо просторою, принтери вимкнені, кімнатою не користувалися, на полицях було забагато пилу, хтось наближався, інші помітили це також, вони наближалися, вже недалеко від коридору, близнюки заскочили, Хьонджин та Чанбін за ними, слідом Мінхо, кроки Чоніна були занадто важкими, сумка Синміна вдарилася об стіну, і Чан штовхнув його плечем, коли він швидко увійшов і зачинив двері якомога тихіше, щойно він почув пару кроків, що завернули за ріг попереду. Він їх чув, легке хитання кроків, напругу в кімнаті, коли вони всі затамували подих. Кроки наближалися двоє людей розмовляли, йшли до них з рівномірною швидкістю, Чан відчував, як його серце б’ється надто швидко, його рука все ще тримала ручку, кроки наближалися до їхньої схованки, вони підходили ближче, ближче, ближче,
а потім кроки пройшли повз них, і за кілька секунд Чан почув, як відчиняються та зачиняються двері сховища. Він видихнув, напруга в кімнаті, здавалося, трохи вщухла. Мінхо підніс пальці до губ, показуючи всім мовчати, навіть якщо небезпека поки що минула. Вони стояли на одному місці. Їм треба було зачекати, поки вони переконаються, що станція порожня. Що людей немає.
Чанбін явно намагався втриматися від кашлю, у повітрі було забагато пилу. Годинник на стіні зупинився вже дуже давно. Вікно, розташоване близько до стелі, не пропускало світла, вуличне освітлення було недостатньо яскравим. Чан дихав надто швидко та різко, він намагався його вирівняти, щоб зберегти самовладання. Минали хвилини. Джисон крокував на одному місці, постійно переносив вагу тіла з однієї ноги на іншу. Потім раптом вони почули ззовні динаміки. Ті, які використовувалися для сповіщення про будь-яких мерців, що були надворі. Вони були настільки гучними, що всі могли добре почути повідомлення у своїй схованці. За кілька хвилин розпочнеться комендантська година, усі мають негайно повернутися додому. Голос, що лунав у повітрі, наче заповнював усі темні куточки, він кілька разів повторював повідомлення, а потім, так само раптово, як і розпочався, він зник. Після нього запала тиша. Відчувалося майже апокаліптично.
Хах. Іронічно.
– Здається, там безпечно, – відповів Мінхо після довгої мовчанки. На годиннику вже точно була восьма. Чан тихенько повернув дверну ручку, яку тримав увесь час на випадок, якщо хтось захоче зайти до кімнати. Коли двері відчинилися, коридор знову засвітився. Чорт, вони не врахували автоматичне освітлення. Чан сподівався, що біля станції не патрулювали охоронці або що ззовні не видно світла.
Він тихенько вийшов у коридор та про всяк випадок витяг пістолет. Про всяк випадок. Мерці могли ховатися у шафах для мітел або хтось міг намагатися їх зупинити. Чан не стріляв би, але погрози, швидше за все, було б достатньо. Мінхо слідував відразу за ним, решта йшли позаду. Чан знав, що Чанбін замикав їхню колонну, він теж дістав зброю. У близнюків не було коси, вони залишилися у багажнику машини Чана. Але у них були серпи.
Чесно кажучи, вони не дуже впевнені у тому, куди рухалися. Очевидно, Синмін про щось знав, і вони, швидше за все, дізнаються, коли дістануться центральної кімнати мовлення чи… чогось подібного. Сенс полягав у тому, щоб налаштувати систему, а потім розмістити відео всюди. Інтернет все ще працював на Базах, тому він також тут ловив. З його поміччю вони зможуть розповсюдити відео. З радіо було б складніше, тому що докази у них були у форматі відео. Але знову ж таки, у них були записані зізнання, і… Вони просто сподівалися, що цього вистачить. Портфелю. Знань Мінхо. Всього цього.
Чан обійшов кут коридору до іншого проходу. Наприкінці були сходи, які вели на перший поверх, Чан здогадався, що вони зараз знаходилися у підвалі. Він трохи пришвидшив кроки, намагаючись бути якомога тихішим, але їм це не дуже вдавалося. Вісьмом людям було нелегко рухатися у повній тиші. Вони пробігли повз зачинені двері, деякі з них були трохи відчинені, коридор освітлювався, коли вони проходили ним. Білі стіни, темна підлога, все виглядало сучасним, але зупинилося в часі. Чан зробив перші кроки вгору сходами, як раптом почув, що двері над ним відчиняються та зачинаються. Він миттєво зупинився на місці та жестом попросив решту зробити те саме. Звук долинав звідкілясь здалеку, з іншого поверху. Вхідні двері? Можливо.
Більше ніяких звуків. Ніяких кроків. Жодного цокоту підборів, нічого, крім гулу будівлі та дощу десь далеко від них. Чан продовжив свій шлях сходами, тримаючи перед собою пістолет, але не збирався стріляти. У кінці сходів були двері, і Чан трохи відчинив їх, щоб визирнути. Вестибюль. Чан побачив величезні скляні стіни, якусь стійку реєстрації, дивани, столи та напівмертві рослини. Камери на розі блимали червоним світлом, показуючи, що вони ввімкнені. Показуючи, що зрештою їх спіймають та впізнають. Але зараз це не мало значення.
– Я нікого не бачу. Там темно, – тихо прошепотів Чан через плече.
– Гадаю, треба піднятися нагору. Не думаю, що тут є щось окрім офісів та вестибюля, – пробурмотів у відповідь Мінхо. Чан кивнув.
– Нам треба швидко піднятися сходами. Я не знаю, чи є хтось ззовні, але якщо охоронці побачать, що вмикається світло, вони прийдуть перевірити. Якщо вони зможуть зайти, – у кращому випадку їх замкнули в будівлі прямо зараз, а всі інші були назовні. У гіршому випадку їх спіймають ще до того, як вони дійдуть до студії трансляції.
– Ходімо, – промовив Мінхо та дав знак Чану рухатися. Чан краще стиснув пістолет у руці, відчинивши двері плечем. За перші три кроки через вестибюль світло знову ввімкнулося, яскраво блимаючи та освітлюючи все білим. Здавалося, ніби скляні стіни навколо них відбивають світло. Чан почув кроки позаду себе, коли перебіг через вестибюль до сходів, знову зроблених із скла. Він знову відчув серцебиття у горлі, він відчув, наскільки вони близькі, та сподівався, що зараз їм нічого не завадить.
Сходи вгору, на другий поверх з ще одним коридором і скляними стінами. Поки вони бігли, все світилося. Офіси за офісами, комп’ютери, більшість з них, швидше за все, вже роками не використовувалися. Станція колись була великою, але зараз вже ні. Чан не наважувався визирнути з вікна. Було зрозуміло, що на станції вже нікого немає, оскільки коридори та кімнати були темні, освітлення спалахувало лише тоді, коли коридорами проходила їхня маленька група карателів. Хоча Чан не був упевнений, чи були вони карателями або просто злочинцями. Можливо, він єдиний був серед них справжнім злочинцем. Принаймні сьогодні.
– Третій поверх! – прохрипів Чонін, він був єдиним, кому вистачило розуму зупинитися перед великим інформаційним таблом, поки інші несамовито озиралися. Третій поверх. Більше скляних сходів, більше світла, що спалахувало уздовж їхнього шляху, більше скляних стін, які точно показують їхнє місцезнаходження зовнішньому світу. Третій поверх, ще один коридор і кабінети, їхні кроки вже не здавалися тихими, вони луною відображалися від стін. Вони спершу пішли праворуч, нічого не знайшли. Чан побачив автомобіль, що проїжджав вулицею, на площі було декілька охоронців, але вони все ще не помітили нічого незвичайного. Поки що.
Ліворуч від сходів були величезні двері, що вели до кімнати, яка, на щастя, мала звичайні стіни замість скляних, над ними була табличка з написом «студія». Студія трансляції, сподівався Чан, відчинивши двері. Він мав рацію, скоріш за все, вони вгадали. Він дочекався, поки всі увійдуть, перш ніж зачинити двері та помолитися, щоб світло скоріше згаснуло.
Мінхо важко дихав, Чан відчував, як його серце б’ється надто швидко. Перед ним було багато комп’ютерів та екранів, один більший біля протилежної стінки. Ця кімната трохи нагадала Чану диспетчерську на Базі 47. Лише одна зі стін була зроблена зі скла, будівля поруч з ними була повна офісних приміщень та виглядала абсолютно темною.
– Гаразд, Синміне, роби свою магію, – пробурмотів Чанбін. – Чи треба нам піти, я не знаю, охороняти коридор? – Він глянув на Чана. Чан похитав головою:
– Світло ввімкнеться. Краще, якщо в коридорах буде темно. Але нам все одно треба поспішати, охорона може прибігти сюди.
– Добре, – кивнув Чанбін. Синмін дістав свій комп’ютер із сумки, Мінхо простягнув йому камеру. Чан побачив, що комп’ютери разом з деякими іншими пристроями були увімкнені. Швидше за все, для екстреної трансляції. Тієї, яку щогодини показували по телевізору, якщо не було нічого іншого. Під «чимось іншим» малися на увазі повтори старих передач. Не було ані часу, ані місця для створення нового мистецтва у такому світі, як їхній.
Синмін сів на один із стільців, решті насправді не залишилося нічого робити, як просто чекати.
– Тримайтеся подалі від вікон, – пробурмотів Чан. Ймовірно, це марно, вони були не так високо, їх, швидше за все, можна було побачити, якщо добре придивитися. Чан обійшов кімнату, в ній було багато екранів, якась дошка з безліччю різних кнопок, вони, швидше за все, мали відношення до звуку. Решта теж сіли. Вони не знали, чим себе зайняти.
– Все добре? – пробурмотів Чан, підійшовши до Мінхо. Він усе ще тримав портфель. Мінхо кивнув, але чомусь подумки він був… далеко звідси. Чан глянув на нього, роздивився його. Щось голосно прозвучало десь у будівлі, налякавши їх обох. Голова Фелікса піднялася вгору, він мало не вибіг за двері.
– Напевне, це просто дощ, – пробурмотів йому Чанбін. Скоріш за все, це не дощ, але у них не було часу шукати джерело звуку. Мінхо зітхнув, легенько схилившись до плеча Чана.
– Я так втомився, – прошепотів він, і якби Чан не був так близько до нього, як зараз, він, напевно, не почув би Мінхо.
– Я знаю, – прошепотів він у відповідь. – Скоро все скінчиться.
– Я в ефірі, – пробурмотів Синмін, згорбившись над комп’ютером. Камера була підключена до його власного ноутбука.
– Прямо як хакери з фільмів, – прошепотів Джисон, і Синмін пирхнув на нього. Хьонджин виглядав неспокійним, він кружляв кімнатою.
– Чудово. Як багато часу тобі потрібно? – запитав Мінхо у Синміна, залишивши Чана та нахилившись, щоб побачити, що той робить.
– Хвилин п’ятнадцять. Я пройшов через брандмауер, але мені потрібно переконатися, що все працює, з’єднання працює та трансляція йтиме в усі можливі місця.
– Добре.
П’ятнадцять хвилин. Чан відчував свербіж та хвилювання. Частина його не могла дочекатися, щоб побачити хаос, який виникне. Інша частина хотіла, щоб все нарешті скінчилося. Минуло кілька хвилин, Чан побачив іншу машину, яка проїжджала повз площу, а охоронці кудись прямували. Хах. Ідіоти. Світло горіло, а вони навіть не помітили, що в будівлі були люди. Можливо, вони думали, що там залишилися співробітники.
– Чорт забирай, – прошепотів Синмін. – Я можу запустити відео на білбордах.
– Справді? – Джисон звучав схвильовано, коли він теж схилився, аби зазирнути через плече Синміну.
– Чи хтось знає, як працює звукова плата? – запитав Синмін, повністю ігноруючи Джисона.
– Спробуй спочатку вивести відео на екран, давайте перевіримо, чи працює воно, – попросив Мінхо. Чан вирішив не втручатися, він продовжував спостерігати за зовнішнім світлом, продовжував прислуховуватися до оточення та сподіватися на краще.
З чим вони зіштовхнуться? Чи чекатиме на них Ян Бьонхо? Чи знав він вже про смерть Пак Джехвана? Якщо знав, він підозрюватиме Чана, оскільки він, швидше за все, знав, що той повернувся до міста, про що Пак Джехван попередив його. І якщо він знав, що Пак вже мертвий, він, скоріш за все, вже здогадався, що Чан працював з Мінхо. Це означало, що він чекатиме на них. Або, можливо, його здогадки були невірними, і він вважав, що Мінхо вбив Пак Джехвана. Тоді він чекатиме на Мінхо, а не на Чана. А ймовірно, що він нічого не знав. Але Чан збирався піти шляхом, згідно з яким Ян Бьонхо знав про смерть Пак Джехвана. І якщо він знав, у них не так багато часу залишилося, щоб спіймати його.
Тому що вони збиралися спіймати його.
Знову ж таки, була комендантська година, але Ян Бьонхо був важливою людиною, щоб порушувати її, придумати виправдання, які дозволили б йому пройти. Але куди він піде? Йти нікуди. Його пес на повідцю був мертвий. Чан знав, що у нього були лише працівники, але й їх було небагато. Чи справді так? Може, він їх всіх сховав? Чи були інші з Кімнати 76, яких Чан не знав, приховані десь в іншому місці? Чан цього не знав. Це його дратувало.
Він глянув на решту своїх друзів. Він відчував, як його горло трохи напружується. Кілька днів тому вони настільки були впевнені у тому, що Фелікс помре та перетвориться на зомбі. А тепер він сидів на столі, грав з пальцями Хьонджина, усміхався ніжно Чанбіну, який тицяв у звукову панель. Чонін виглядав щасливим, він сміявся з того, що тихо промовив Синмін, очі звузилися та нагадували маленькі півмісяці. Вони не залишили його. Вони ніколи не залишать його, його дурні жарти та сталеву ногу.
Синмін також змінився. Він став більш… відкритим. Він був різким, сміявся з них, але намагався вдавати, що йому на інших байдуже. Але це не так. Чан знав, що це не так. Він досі пам’ятав тремтіння його голосу, коли він прийшов повідомити погані новини Чану та Мінхо. Він пам’ятав, як Синмін намагався втримати їх усіх від розпаду протягом наступних кількох днів. Він дбав про них, набагато більше, ніж, мабуть, він визнавав. І якби йому було байдуже, він би не приєднався до їхньої маленької подорожі за межі бази. Він теж дбав про Мінхо, хоча і не зізнавався їм у цьому вголос.
Джисон став більш обережним. Він не хотів випускати Фелікса з поля зору, але йому доводилося, оскільки Хьонджин та Чанбін теж не бажали втрачати його. Можливо, Чан трохи хвилювався, як це тріо уживатиметься з Джисоном, який був настільки близьким з Феліксом, але… ну, здавалося, їм це вдавалося. Чан бачив, як Фелікс потягнувся до Хьонджина, прибрав пасмо волосся йому за вухо, перш ніж легенько поцілувати його в кутик рота. Хьонджин тихо захихотів, а потім Чанбін поскаржився, що теж хоче поцілунків, тож отримав його. Два, насправді. І вони, здавалося, зовсім не помітили, що за ними спостерігають, вони думали, що поводилися тихо та стримано, але Чан їх помітив, як і Джисон, який закотив очі. Але в його погляді було щастя, у легкій усмішці Джисона було щастя. Він радів за брата. І це врегулювало внутрішні турботи Чана.
– А ось і ми, – промовив Синмін, трохи голосніше, а потім він натиснув одну кнопку, і обличчя Мінхо з’явилося на екрані перед ними. – Воно поки ще не транслюється поза межами цієї кімнати, – додав Синмін, натиснувши на кнопку «відтворити». Видовище було знайомим, це була спальня бабусі, і Мінхо знаходився посередині кадру, виглядав суворо. Він почав з того, що представився, а потім розказав натовпу, що він знав про вірус та про тих, хто за цим стоїть. Усі вони зосередилися на відео, воно відтворювалося без проблем. Мінхо дуже чітко говорив, у його голосі було достатньо емоцій, щоб все це здавалося настільки професійним, але й водночас особистим. Він розповів свою історію, те, як він втратив своїх батьків, які стали першими жертвами вірусу кілька років тому, а потім він надав докази того, хто за цим стоїть. Інші теж сфокусувалися на відео, як і Чан, аж поки він не почув тихе клацання дверей. Він вирішив поки що не рухатися.
За кілька хвилин відео скінчилося словами Мінхо про те, що люди можуть робити з цією інформацією все, що забажають, але вони мають «повірити мені, я так довго приховував це, і зараз настав час покласти край та розказати правду». Синмін повернувся до Чана і просто дивився на порожнє місце поруч із Чаном. Потім він швидко оглянув кімнату.
– Де Мінхо? Куди він пішов?
Вбити Яна Бьонхо.
Чан удав, що здивований.
– Не знаю. Я піду за ним. Ви можете транслювати відео. Завантажте його на всі можливі сайти. Рознесіть його по всій земній кулі якомога швидше, – наставляв їх Чан.
– Зрозуміло, босе, – усміхнувся йому Синмін.
– Ми скоро повернемося, – пробурмотів Чан, відчиняючи двері назад у коридор. Світло досі горіло, він усе ще чув луну кроків десь під собою. Він зачинив за собою двері, перш ніж кинутися у біг, вниз сходами на другий поверх, вниз сходами у вестибюль, двері відчинилися, і Чан зрозумів, що це були вхідні двері. Це означало, що там, швидше за все, нікого не було, площа була чистою. Мінхо не збирався більше чекати, і Чан це розумів. Він просто сподівався, що охорона не завадить йому.
Чан пробіг крізь вестибюль, і вологе повітря на вулиці вдарило йому в обличчя, коли він відчинив двері. Дощ йшов, тепер навіть сильніше. Між ними і ботанічним садом було два квартали. Він почув, як за ним зачинилися двері, і за кілька кроків він схопив Мінхо за руку. Мінхо обернувся, він виглядав трохи здивованим.
– Ти ж не думав, що я відпущу тебе самого після всього цього? – буркнув на нього Чан. Він міцніше стиснув руку Мінхо, щоб донести йому свою думку. Мінхо виглядав трохи розгубленим, він глянув на їхні переплетені пальці.
– Ти не повинен…
– Якщо ми помремо, то помремо разом, – жорсткість слів Чана також здивувала його самого. Мінхо закрив рота, якусь секунду дивився на Чана з незрозумілим виразом обличчя, а потім кивнув. Після цього він прийняв Чана на свій бік.
А потім вся центральна площа ніби ожила, заграла кольорами. Усі рекламні щити, які були встановлені збоку торгових центрів і величезних офісних будівель і магазинів, ожили. І на кожному з них за кілька секунд було зображене обличчя Мінхо, яке виглядало стомленим, злим та виснаженим світом. Чан почув, як Мінхо задихався, коли його голос почав лунати на площі, відбиваючись луною на стінах, коли він пояснював, хто він і що означає це відео. Відео транслювалося зараз на кожному працюючому телевізору на всій Базі 41. Ян Бьонхо вже може починати рахувати свої хвилини.
Все це… божевілля. Обличчя Мінхо на багатьох екранах, він розповідає, доносить свою історію, ту саму історію, у якій він зізнався Чану, коли ледь не плакав декілька тижнів тому. Чан відчував гордість. Він відчував злість. Він ще раз стиснув руку Мінхо, він не збирався його відпускати, не сьогодні вночі. Що б не сталося. Чан побачив кілька охоронців, які стояли на краю площі, дивилися на один із білбордів, просто витріщалися на нього. Охоронці слухали Мінхо, він не звертався до порожньої площі. Чан глянув на Мінхо збоку, який, здавалося, був надто приголомшений, щоб говорити. За кілька секунд він, здавалося, прийшов до тями, згадавши, що у них залишилися остання справа. Він подивився на Чана та стиснув його руку у відповідь.
– Ходімо. Ходімо вб’ємо цього виродка.