колись давним-давно у лапах
хижих звірів
опинилося невинне немовля,
воно то замовчить, то плаче вміло
й агукає самотньо навмання.
проходить повз істота без зупину,
хоть баче поряд з звірами дитину,
не збавить навіть темп, байдуже їй,
і зве себе істота та - людина.
та навіть в хижаках людини більш,
ніж в цілих наших поколіннях,
агов, задумайтеся лиш,
навіть тварини чули в тих «агу» моління..
хіба ж можливо буть настільки холоднокровним,
щоб не зважати на чуже життя?
мовчки, відводячи погляд,
не відчувати на собі гріха?
сором.
мені прикро за нас.
в цьому світі забагато холоду,
настільки багато, що є про запас.
один шанс..
проміньчик надії пробиває
із того невинного дитя,
бо як виросте воно, то забажає,
щоб ніхто не бачив, яке страшне буває майбуття.
