Кінець світу: Перезапуск

Частина 7. Від течії не втекти

Покинути зачинену з середини будівлю не було дуже важко для таких людей як Аарон. Він мав над людську силу невідомого походження, швидко реагував на оточення, а ще у нього було відсутнім почуття страху. Смерть та "воскресіння" матері, яка потім напала на нього з жадобою вбити, зрада людей яких він приймав за своїх навіть якщо ніколи про це не згадував голосно, експерименти де він відігравав роль піддослідного щура без прав на відмову. Все це створило його нового. Хоч по роках йому було ледь дев'ятнадцять, в голові він був вже значно зрілим, мудрішим, талановитішим за своїх однолітків та навіть людей старших за себе. Навіть не бажаючи бути таким, він ним став. Генієм без імені та прізвища. Людиною майбутнього, яка застрягла ще десь у далекому минулому. Душею, що прагне недосяжного.

Аарон не плекав великих надій до людства. Він втратив надто багато за короткий проміжок часу, щоб бажати отримати на заміну щось куди цінніше. У його пріоритетність більше не входило хотіти чогось. Лиш існувати. Це все про що у голові його крутив механізм думки. Довго, дуже довго він мав таку позицію. У нього лише відбирали, а давати не хотіли. Аарон забув про тепло, любов, розуміння з боку інших, не знав що таке шана. Натомість знайомився із болем, витривалістю та жадобою до вищих знань. До уміння жертвувати іншим заради себе та своїх побажань. Він тепер знав що таке боротьба за виживання.

Аарон сприймав себе більше навіть як Аліса або Айна, аніж справжнього себе. Він вже був заплутаний та загублений. Питання "хто я?" регулярно спливало у думках, але відповідь на жаль ніколи віднайти не вдавалося завдяки плутанимам у які його штовхало оточуюче середовище. Він ще пам'ятав ім'я яке дала мама та батько при народженні, але не розумів наскільки воно має тепер у його житті велике значення. Чи існує право йому бути, або ж старе "Я" вже мало давно вмерти разом з багатьма людськими рисами.

Він проіснував як Аарон п'ятнадцять років, поки Алісом став буквально три роки тому, а Айном приблизно півтори. Але враховуючи все пережите, складаючи до купи кожну пригоду у яку удало він вляпувався раз за разом, то роки тягнулися зовсім по різному. І це сильно плутало молодого хлопця маючого три імені, які по своєму належали йому.

Зрозуміти та прийняти одне єдине ім'я, єдиного себе. Віднайти справжнього, який не почуватиметься неповноцінним. Це здавалося місією із зірочкою, яке поки що багатоіменний не міг самостійно виконати на відмінно.

- Аліс... Прошу, давай зупинимося на хвильку... - Кетніс раптом стало зле. Дівчина була блідою та ледь могла волочити ноги за собою та встигати за темпом друга.

- Ще трохи Кеті, потерпи. - брюнет намагався вмовити подругу йти через біль, але вона не могла. І він це усвідомив дуже швидко.

- Йди сам... Я не можу більше... - Дівчина повільно спустилася по стіні на підлогу, ховаючи обличчя у долоні, тяжко дихаючи, та навіть час від часу видаючи із себе стони болю приглушені замкнутими губами. Хлопцю не подобалася картина яку він бачить. Це нагадувало йому матір та момент її падіння як людини.

- Ми маємо. Тут небезпечно для нас обох. Якщо спіймають саме на цій точці, кінець всьому. - Аарон присів перед дівчиною, та торкнувся холодними пальцями рук подруги. Забираючи їх від обличчя, він ніби потонув у жаху коли побачив її лице. Біле, а очі немов у сірому тумані.

- Мені не добре. - Тихо промовила вона. Голос поступово перетворювався у шепіт, щоб біль не здавалася такою сильною.

- Кетніс... - Він почав задихатися. Її заразили тією ж заразою від якої він втратив і матір. Його єдину Кеті... Людину якою він почав жити навіть не підозрюючи цього, знову захотіли відібрати інші сили.

- Знаєш, я не думала що... - ніби ковтаючи грудку, на декілька секунд слова перервалися - Ось так закінчу своє існування. Навіть принизливо якось. - Вона наче пожартувати намагалася, але і сама розуміла що страх перед незбіжним бере над нею верх. Її тіло починало помітно тремтіти.

- Не говори дурниць. Ми виберемося звідси та поставимо тебе на ноги. Нічого поганого не станеться. Тільки потерпи трохи. - Юнак піднявся на ноги, та потягнув руки подруги до себе, подібним чином намагаючись підняти її на ноги через силу.

- У мене все тіло ніби замерзає. Не відчуваю ніг та рук. Оніміння якесь... І дихати боляче. А ще очі щипає... - знову вона через силу говорила. Але тепер, голос дуже помітно тремтів, навіть коли був шепотінням.

- Це просто побічні ефекти тих ліків які тебе змушували ковтати. Щось та й точно завжди залишалося в тобі навіть якщо ти його з себе виводила. От тепер і видає. Це ніби наркотик. Якщо під сядеш, тяжко злізати. У мене також таке було з одним препаратом. Але злізти з них реально. Буде тяжко, але це дійсно можливо. - Аарон намагався заспокоїти дівчину. Але і сам подавляв у собі бажання повернутися до лікарні прямо зараз, та розірвати ту прокляту доктора Міллер на шматки.

- Може, ти й правий...

Кетніс ледь не втрачаючи свідомість, дивилася на хлопця. На її очі наступили сльози.
Страх, фізичний біль, відчай. Це все те, що на разі бушувало у душі юної дівчини.
Вона вже розуміла, що буквально за декілька хвилин, її тіло з живого та активного організму, перетворилося у наполовину мертвий овоч. А от Аарон відчував лише злобу, ненависть, та жадобу вбивати. Єдине що тримало його, це дійсно була страждаюча від болю Кеті, яка точно доживала останні хвилини.

Раптом, Кетніс почала задихатися та кашляти. Аарон схопив її обома руками за плечі, та подібним чином допомагав їй більш рівно сидіти.

- А... Ал... - вона намагалася вимовити його ім'я.

- Шшшш, я тут, поруч... - Аарон обійняв подругу.

- Я... Я не...

- Все добре. Ти впораєшся... Потерпи...

- Не бачу... Я не бачу... Все у тьмі... Чому так раптом - кашель, сльози, недостатньо кисню в легенях. Її охопила паніка від незбіжного.

- Звичайне запаморочення. - Аарон до останнього продовжував заспокоювати, хоча вже готувався захищатися від нападу.

- Пробач...

- У тебе немає за що вибачатися. - Аарон поклав свою руку їй на голову, ніжно пригортаючи до себе. Йому було боляче.

- Я... Я зроблю тобі боляче...

- Не варто витрачати сили на розмови. - Аарон підняв вільну руку над жіночим тілом. У ній був гострий ніж, який він уміло дістав із задньої кишені ще до обіймів, адже розумів, подруга вже не бачить.

- Я мушу...

- Тихо. - Хлопець не хотів чути її голосу, бо боявся передумати. Рука вже почала опускатися разом із холодною зброєю.

- Люблю... - лезо застигло у повітрі, а серце ніби розламалося на частини мов кришталь.

- ... Мовчи.

- Люблю тебе... Пробач... За це...

- Ідіотка... - він зціпив зуби. Ці слова здавалися йому найболючішими. Тепер йому дійшло чому подруга просила вибачення. Вона знала що робить боляче, але хотіла зізнатися у почуттях ще при житті. - Я теж люблю тебе... - промовив і він, адже мовчати не було хорошим варіантом у подібний момент. Але була різниця. Аарон прив'язався до Кеті далеко не так як вона до нього. Хлопець вважав її за старшу сестру заради якої готовий пожертвувати багато чим, поки дівчина бачила у ньому кохану людину.

- Знаю... Пробач...

- Все буде добре. Я не злюся...

- А... Ал... Останнє... Прошу... Скажи своє справжнє ім'я...

- Ти й так його знаєш. Я... Аліс. Той якого знайшла ти. Той якого прихистила.

- Он воно як... - на вуста дівчини виплила посмішка. Ледь помітна. Вона знала, що хлопець з високою вірогідністю пам'ятав все від самого початку. Але розуміла, що ніколи не почує правди.

- Тобі треба поспати. Ти втомилась. - це були його останні слова. Далі лише німі обійми та очікування зупинки серця.

Він дочекався її останнього людського подиху, потім з усієї сили вдарив ножем по серцю, коли вирішив що болі вона вже і так не відчує. Аарон думав, що подібним чином він зможе запобігати перетворенню дівчини.

Залишивши на холодній землі скривавлене дівоче тіло з діркою в області серця, він піднявся на ноги. Вони тремтіли, та з кожним кроком ніби перетворювалися у шматки бетону. Аарон ледь міг знайти в собі сили робити крок за кроком.
Тепер він відчував порожнечу всередині себе. Більше не буде того хто покличе його, няньчитиме навіть не дивлячись на те що це зайве, не обійме, не буде радіти лише банальній зустрічі чи розмові без сенсу.

Очі наповнилися сльозами тепер вже у нього. Перша солона крапля побігла по щоці, лишаючи після себе мокру доріжку, по якій миттю помчалися і наступні сльозинки. Він підняв руки до обличчя та потер його, цим самим замастив себе її кров'ю. Тією самою яку сам щойно пролив.

Він жадав повернутися та помститися, але розумів, зараз він не зможе, навіть перебуваючи в стані емоційно нестабільного. Потрібно рухатися далі. Тепер самому.

Аарон шкодував що потягнув її з собою. В голові пролунала думка, чи були б у неї шанси, якщо вона залишиться там. Можливо, їй би дали якийсь препарат що може зупиняти мутацію хоча б на деякий час. Вона б змогла залишитися людиною довше. Але тепер, думати про таке було безглуздою тратою часу. Кетніс мертва, а на його руках її кров.

- Прощавай Кеті... Я сумуватиму за тобою навіть після смерті.

Він кинув пустий погляд на мертве тіло, потім пішов геть.

Блукаючи закутками, він намагався дістатися того самого місця за яке казала дівчина. Якщо в Західному Тірі дійсно щось є, то тепер його обов'язок туди піти та перевірити, навіть ризикуючи потрапити в руки ворога.

Так як була глибока ніч, випадкових прохожих в окрузі не було. Лиш підозріла охорона в середній частині, та ліхтарі що охоплюють 90% всієї відкритої території подвір'я. Темними точками рахувалися ті, які знаходилися і бокових зонах, подалі від великих дверей. Огорожа була складена з металевих загострених прутів, що не дозволяло з легкістю перелізти аби де непрошеним гостям.
Але... Аарон і не думав перелізати. Він просто її перестрибнув. Велика, двох метрів у висоту огорожа здавалася йому нічим іншим як дитячою забавкою, адже лазити по стінах використовуючи кігті, та стрибати вище дозволеного навіть не перепрягаючись, було для нього нормою останнім часом.

Опинившись там де Кеті не могла, він тепер залишився сам на сам із незвіданим, та мав бути обережним.
Тихі кроки, швидкі рухи, та один мертвий охоронець. Ось що привело його до підозрілої будівлі у дальній частині замкнутого двору. Він пробрався туди. Світла ніде не було, а шорохи були навпаки, надто гучними. Там точно щось було. Аарон настережено оглянувся навколо себе, і тільки тоді зробив перші кроки вперед.

* брязкання*

Зупинився він, адже вуха почули звук металевого ланцюга попереду.
Юнак приготувався навіть битися, та пішов далі, намагаючись бути куди сміливішим аніж інколи здавався.
Пройшов він чи не мало, та нікого не зустрів. Це здавалося йому дуже дивним. По словах Кеті, тут мало бути багато людей. А ще й постійне відчуття присутності чогось, не давало йому повноцінного покою.

*Бабах*

Знову дивний звук пролунав із дальньої частини будівлі. Але цього разу щось ніби тяжке пало на підлогу. Це ще більше змусило Аарона усвідомити, що попереду його очікує щось масштабне або дуже сильне фізично.

* БАХ, БАХ, БАХ *

Звук підсилився, та навіть став більш активним. Тепер здавалося ніби щось масивне ударяється об металеві двері.

- Що за... Чортівня там коїться...

Він знайшов якийсь люк, який веде під землю. Звук лунав саме звідти.
Йти туди, було майже самогубством для звичайної людини. Але Аарон себе більше не вважав звичайним. Навіть у власних очах він був для самого себе монстром і не менше. Чудовиськом яке має силу та розум залишатися при тямі. Тому ризикуючи головою, він захотів дізнатися правду.

Спускаючись по вузькій драбині, єдине про що він думав, так це щоб причина шуму була трохи далі від місця де він особисто з'явиться.
Останні східці йому давалися трохи лячно.

Ноги торкнулися твердої поверхні.

Він опинився у місці, схожим на метро, але з різницею у тому, що ніде не було колій. Лиш дивні троси на стелі, та прилаштовані до них дивні міні вагони.
Всі були порожні та зі зламаним склом по всій довжині.

Аарон хотів оглянутися, але звук заради якого він прийшов, знову ніби почав гукати його. Тому всі думки охопило лиш почуття, схоже на бажання знати, та страху перед невідомим.

Довгий широкий коридор, який можна було б назвати навіть повноцінним тунелем якби не низькі стелі, привів його до якогось велетенського приміщення, де вже і стеля була над високою, і охоплення також мало титанічні масштаби.

У центрі, була купа ржавих вагонів, а на стінах розмальовані дивні маршрути. Можливо, це місце мало бути ДЕПО, але перетворилося у кладовище.

* БАХ, БАБАХ *

Знову почулося хлопцю.
Звук лунав з великої зали. Саме звідти де він тепер був. Лиш з іншого боку великої купи ржавого металобрухту.

Готуючись до бою, він почав йти на зустріч звуку.

Повільно обходячи все, він нарешті міг власними очима бачити те, що видає жахливий звук, який чути навіть на поверхню.

Це був якийсь дивний механізм, який намагався пробити діру у стіні. Він складався зі стабільної основи з ногами закопаними у землю, та механічної руки, яка мала форму кулака. Той і імітував звуки ударів. Тепер він розумів чому саме подібні звуки він чув. Металеві двері та щось тяжке неначе падає.
Але ланцюгів ніде не було. Прийманні, Аарон їх ніде не бачив поки підходив, і це його сильно насторожило.
Він підійшов до того механізму, та оглянув його. Якби це місце використовували, він би думав, що цей механізм створений для пробивання нового маршруту. Але тут явно давно нічого не їздить.

- Навіть би не подумав що тут таке може бути...

Дивування було його хоч і сильним, але не довгим.

- Тут і не таке є якщо походити. - Пролунав чоловічий голос. Аарон одразу впізнай його. Повільно, брюнет повернувся у бік господаря голосу.

- Ти...

- Давненько не бачились Айн. - новоприбулий нахилив голову на бік, та довге сиве від експериментів волосся молодого хлопця пало все в тому ж напрямку.

- Фіар... Чому ти тут? - насторожено запитав Аарон, поглядом оцінюючи ситуацію. Фіар виглядав дуже дивно. На руках кігті, очі пусті, але на обличчі дивна натягнута посмішка немов у Чеширського кота. А ще, він явно був при тямі та розумів що робить та де знаходиться.

- Матір сказала привести тебе додому. Ти награвся Айн. Пора повертатися.

- Та божевільна не твоя матір! Вона схиблена на власних амбіціях психопатка яка вбила вже багатьох невинних заради власної правди! Не менше. - Аарон тепер зрозумів звідки був той звук ланцюга ще на самому початку. Це був Фіар. Від головного входу він був на його хвості. А може і раніше причепився.

- Айн, тобі не вистачило тієї нещасної піддослідної? - з пустим поглядом згадав той за загиблу Кетніс. - Вона була досить цінною. Так довго протрималась, навіть не підозрюючи що ліки які вона не приймає, якраз таки рятували її від мутацій. Вона жила людиною, хоча давно мала стати такою як всі попередники.

- Про що ти говориш?

- Вона приймала твою кров Айн. Так само як і я. Тому і здохла. Ти її вбив. Твоє життя стало причиною смерті багатьох із нас. - слова Фіара ніби різали по живому. - Але я вижив. І став людиною майбутнього.

- Ти... Що ти верзеш взагалі...

- А знаєш чим годували тебе?

- ... - юнак почав здогадуватися. Але хотів, щоб це було просто вигадкою.

- Не знаєш? Як дивно... А хочеш розповім?

- Не цікавить...

- Повір, правда куди цікавіша Айн. - Фіар за долю секунди опинився біля Аарона. Його швидкість, реакція, все нагадувало йому себе самого. - Та рідина, наш наркотик, це на справді мутована кров людини! Уявляєш? Нас годували людською кров'ю Айн! І нам це подобалося! Ми підсіли немов ті комарі!

- Ти говориш безглузді речі. Як кров...

- Це ти тут ідіот що нічого не знаєш, але самий головний та безцінний серед наших в очах матері - Раптом інтонація Фіара змінилася. Голос став більш холодним та глибоким. Він явно ненавидів Аарона. І тепер, коли інші не бачать, він міг демонструвати неприязнь у відкриту. - Ти просто малий нікчема що жив як король поки інші страждали. Ми вмирали один за одним, поки тебе утримували окремо. Ми лише чули твоє ім'я. Айн безцінний, Айн хороший, ви всі маєте слухати Айна... Бісить. - Довговолосий змахнув ногою та вдарив Аарона у живіт. Брюнет моментально відлетів, вдарившись спиною об купу металу. - Але не хвилюйся любий брате, матір допоможе тобі. Одразу як ми повернемося додому.

- Я нікуди з тобою не піду...

- Ніхто не запитував що ти хочеш. Ти підеш. І це все що тобі дано.

- Та пішов ти...

- Хоч матір і сказала привести тебе, але не казала чи маєш ти бути цілісним. - вени на руках Фіара ніби набрякли - Якщо я поверну тебе без однієї руки або кінцівки чи ока, вона ж не сильно розлютиться правда ж?

- Зупинись Фіар. - Аарон відчував жадобу вбивства у кожному слові біловолосого. Цей бій мав бути не на життя, а на смерть.

- Пробач "брате", але я мушу виконати наказ. Ти для мене не так цінний, як інші...

Фіар ніби втратив все людське, з такою дикістю накинувся на свого суперника. А от Аарон битися не хотів. Проливати ще крові у нього не було бажання. Але захищати життя яке хотіла врятувати Кетніс він був зобов'язаний.
Приймаючи вже котрий удар на пряму, першу кров втратив саме Аарон. Хоч він був сильним, але здавалося що Фіар у двічі могутніший за нього. Швидкість його рухів, їх точність та сила були неймовірними та ледь встигали за ними слідкувати очі хлопця.

Вже маючи дві глибокі рани, Аарон безсило опустився на коліна з розумінням, що вже був би мертвим якби не наказ повернути живим.

- Ти слабкий, бо хочеш бути людиною Айн. - Фіар присів перед пораненим, та руку простягнув до його шиї.

- Я і є людина...

- Помиляєшся. Ми, вже не люди. Я і ти куди вищі за звичайних смертних. І ти це й сам розумієш. Витримавши стільки ударів та ран, ти досі вважаєш себе звичайним? Жартуєш? Звичайна людина давно б померла. А ти навіть говорити можеш.

- Я знаю що дивний... Не такий... Але я досі...

- Дурень. Я покажу тобі справжню нашу суть.

Фіар схопив руку Аарона, та притягнув до свого рота. А потім, прокусив плоть навіть через тканину одягу, вириваючи шматок. Брюнет відчув такий біль, що хотілося втратити розум.

- Ось чим ми живемо Айн. Поїдаємо собі подібних та набираємося сил. Ми НЕ люди. І це тепер наша реальність.

- Я не такий як ти... - каплі поту стікали по обличчю. У Аарона почалося в організмі відбуватися щось дивне. То йому було дуже холодно, то нестерпно жарко.

- Помиляєшся. Ти монстр, куди гірший за мене. І зараз ти якраз це й демонструєш. - Фіар знову посміхнувся. - Знаєш як ти зараз виглядаєш? - він раптом піднявся, та пішов до купи металобрухту, де було і різне скло. Піднімаючи шматок побільше, він повернувся до Аарона та сунув перед його носом те скло. – Дивися та лякайся самого себе братику.

- Що...

Аарон був наляканий. Його очі більше не були синіми як до цього. Вони стали сірими з дивним відтінком рожевого, а шкіра білою з венистими візерунками по всій області. Навколо очей чорні круги, а губи неначе сині або фіолетові.

- Ти голодний Айн. Зголоднів одразу як побачив як їм тебе я. Тобі потрібна їжа. Ходімо зі мною. Я більше не вдарю тебе. А навпаки, допоможу знайти перекус. Свіже м'ясо буде ідеальним для тебе та твого стану. Матір не буде сердитися. Ми їй все пояснимо. Вона зрозуміє голод та пробачить його.

- Кеті... - Аарон раптом згадав за нещодавно загинувшу близьку подругу.

- Хм? Хочеш її з'їсти? Ну, можна і так. Хоча думаю гниле м'ясо буде не таким соковитим. Може ліпше іншого когось? Тут є охорона. Можна якогось старика взяти якщо вже молодих тобі шкода.

- Вона також могла стати такою...

- А? Так тебе це бентежить? Ну так, могла. Але ж здохла. Так що не стане.

- То це я її...

- Чуєш, ти там різко у минуле повернувся чи що? Я вже тобі це сказав усе, а тобі тільки доперло? А ти тупіший аніж я думав. Аж шкода що тебе цінять так високо.

- Моя кров убиває...

- Шизік. - Фіар піднявся на ноги та подивився на Аарона як на сміття - Ти винен у всьому. Це єдине про що ти маєш пам'ятати. А тепер, час додому. Матір чекає.

- Чому тоді ти не згнив? - брюнет підняв погляд на противника. - Якщо моя кров причина смерті, то чому ти не помер...

- Бо я унікальний. А твоя подружка була слабкою нікчемою яка нічого немог... Аґр... - живіт Фіара проткнула рука Аарона.

- Не тобі судити за людей та їх людську сутність.

- Признаю, боляче. Але мене таке не вб'є. На превеликий жаль.

- Знаю. Хотів просто перевірити.

- Перевірити що?

- Свою теорію винищення.

Один удар, і Фіар вже летить у стіну. Тепер тим хто атакував став саме Аарон. Але на разі він битися не хотів. Лише втекти.
Брюнет за якусь мить зібрався та побіг в один з незвіданих ним тунелів. Повсюди було темно, сухо, а ще ніде не можна було сховатися. Все однакове. Хлопець біг вперед, декілька разів ледь не падаючи на землю. Та добіг до якогось приміщення з люком.

Навіть не думаючи, він схопився за драбину та поліз у верх.
Скидаючи кришку люка, він досі продовжував перебувати у підземному тунелі, але тепер вже тут були дивні колії та вагонетки. А ще, одразу було декілька розвилок у які можна було сміливо забігати. Аарон побіг на право, хитро перекриваючи дорогу вагонетками.
Пересувати їх було куди тяжке з раною яку йому наніс Фіар, але здаватися йому він ніякого наміру не мав.

Продовжуючи біг, він знову наткнувся на розвилку. Обираючи цього разу лівий бік, біг продовжився. Раптом, він відчув щось дивне. Чиюсь присутність поблизу. Але це був не Фіар. І не ті хто схожі за нього. Це були звичайні люди.

- У такому місці? Ні... Не треба... Прошу...

Божевілля брало над ним верх. Його монстр хотів розпочати полювання, відштовхуючи на задній план людське. І на жаль, людина програла. Аарон втратив розум та віддався інстинкту голоду. Дике бажання їсти, та вижити. Це було все що керувало ним.

Тіло вже рухалося саме по собі.

Монстр знайшов своїх жертв у одній із закинутих "підземних бараків", які колись використовувалися шахтарями або працівниками метро та способів пересування підземними ходами. Це були молода дівчина та хлопець.

Аарон вже не розбираючи хто ворог, а хто друг, просто без вибору накинувся на одного із живих істот. Нещаслива доля пала саме на дівчину, адже та відштовхнула хлопця вбік через силу в останній момент.

- ВАЙЛЕТ!

Інший хлопець прокричав ім'я дівчини, яка вже опинилася в лапах монстра та намагалася руками відбитися.

- Кріс! Стріляй!

І пролунало п'ять пострілів.
Тіло Аарона впало на підлогу. Він більше не рухався.

- Він... Ця штука вона померла?

- Ні. Так легко подібні не вмирають. Треба добити його поки не рухається.

- Чекай! Дивись!

- Що за... Бути не може...

- Ти знаєш що коїться?

- Без поняття! Кріс, неси мотузку! Ми зв'яжемо його.

- Думаєш добити не кращий варіант?

- Спочатку він пояснить як став людиною. А потім вже вирішимо як і до чого.