Скажи, що кохаєш мене

5

-Доброго ранку!

Джісон зрівнявся з Мінхо, і тепер вони йшли разом у невідомому Хану напрямку - він просто хотів пройтися в його компанії.

-Доброго.

-Як у Вас справи?

-Добре. У тебе?

Джісон повернув голову і, побачивши настільки серйозний профіль, чомусь широко посміхнувся. Мінхо крадькома глянув на нього. Він одразу ж повернувся назад і нервово видохнув, а в голові промайнуло «дуже милий». Куточки губ мимоволі рушили догори.

-Краще нікуди. Ви вже поснідали?

-Так. А ти?

-Ще ні. Що їли?

-Яка тобі різниця?

-Ну.. просто цікавлюсь.

-Яєшню з кавою. - Вони підійшли до учительської. - Все, мені вже треба йти. - Мінхо глянув на наручний годинник. - Думаю, тобі теж. - Нарешті знову подивився на Джісона. Той досі широко посміхається, але Лі здалося, що це дається йому доволі складно.

Мінхо почекав декілька секунд, розвернувся і вже відкрив двері коли почув зі спини:

-Пане Лі, ми можемо поговорити?- тихо, невиразно сказав Джісон.

Мінхо майже підтвердив свої здогадки, бо теперішній голос не відповідав образу, в якому той показався перед ним раніше, і обернувся.

-Так. Авжеж.- він витримував невеличку паузу після кожного слова. Мінхо навіть трохи здивувався такому невпевненому виразу обличчя Джісона. - Коли?

-Після школи. Приблизно о 15-ій, біля вчительської.

-Добре.- повністю оглянув Джісона і зник у дверях.

***
Робочій день тягнувся неймовірно довго. В очікуванні закінчення занять Джісон страждав від нудьги.

Він вважає, що з його інтелектом він здібний вивчати щось складніше за їх шкільну програму. Хіба його однокласники настільки тугі, що вони всі зобовʼязані поратися коло однієї і тієї ж теми по декілька тижнів? Хану здається, що вони обсмоктали все, що могли ще чотири уроки тому. Просто нонсенс.

Тому на лекціях він детально обмірковував хід наступних подій: що і як саме він скаже пану Лі. Насправді, він ще вчора ввечері все продумав а зараз просто накручує себе на невтішні для нього наслідки.