Скажи, що кохаєш мене

7

(я писала початок з цією піснею, тож хехе — Lamp/Hatachi No Koi, правда не знаю, що це дає🫤)

За вікном перший сніг, а в кімнаті Джісона під світлом жовтої настільної лампи створюється черговий шедевр, разом із мелодією, що виливається з вуст юнака, одночасно підбираючи ритм, стукає олівцем по столу. Як би це дивно не було, лірика з Хана пре без великих зусиль і будь яких натяків на вичерпання. Рядок за рядком і він намагається заспівати усе разом.

У скло бʼє сильний зимовий вітер, від чого рама іноді потріскує.
Ззовні, на мерзлу землю падають білі, сяючі в світлі вуличних ліхтарів пластівці, немов хтось глітер з неба розсипав.

У кімнаті несподівано встала тиша. Джісон цикнув і втомлено відкинувся на спинку стільця, простягаючи руки над головою. Метафора не може ніяк знайтись, що ж таке?

—На якого біса вона це зробила без мого відома?— Ось що. Хан зітхнув, накриваючи долонею очі.

Останні кілька хвилин Джісон дивився в одну точку на папері, і думав про сьогоднішню заяву матері. Чомусь вона записала Хана до репетиторів, попри його добрі оцінки, виправдовуючи тим, що через декілька місяців клятий сунин і заняття з репетитором не завадять. Хан майже погодився з нею, але ж не треба займатися підготовкою до екзаменів настільки тяжко, щоб кожного дня! Він же не настільки дурень. Чи як?

Добре, він більш менш змирився з тим, що кожного дня доведеться пропадати вдома у різних репетиторів. Проте питання в тому, що декілька разів на тиждень доведеться плентатися додому... до кого, як ви думаєте? Звичайно ж до Лі, чорт би його побрав, Мінхо.
Не те, щоб Джісон не хотів відвідувати його, просто було якось соромно ніби, адже він весь такий із себе розумник а виявляється, що ні, якщо прийшов до репетитора. Не дивлячись на це, «До дому Лі Мінхо» звучить... спокусливо.

Останнім часом Хан і Лі, так би мовити, закентилися, сидячи кожної середи під час обідньої перерви на сходах та розмовляючи про все, що заманеться. Джісон дізнався величезну кількість фактів про життя Лі, про тяжке студентство, про котів, фото яких не одноразово бачив, про навички готування, про те, що з вини тяжкого вчительського графіку у нього не вистачає часу на танці, про бачення всесвіту і все таке інше.
Попри впевненість Джісона в нецікавості свого життя, Мінхо намагався витягувати з нього більше інформації, що час від часу йому все ж таки вдавалося. І навіть сам Хан був неабияк вражений тим, що він не такий вже й нудний, як самому здавалося.