Endrils. Saga. Dusk.

game

Мені не хотілось вилазити з диванчика Ендрю, але його погляд ясно дав зрозуміти, що часу в нас немає і мені потрібно чим скоріше піднятись, що я впринципі і зробив. Вийшовши з кімнати, я тоскно подивився на кімнату Ендрю, враження було таке, наче я більше ніколи не ступлю за цей поріг. Мені хотілось залишитись там навічно, разом з Ендрю.

— Ти ж розумієш, що я не можу читати твої думки? — тихий голос Ендрю, вивів мене з своїх думок, які прикували мене кайданами.

— Розумію і це мені подобається, — правдиво відповів я.

Стараючись відігнати куди подальше нестерпне відчуття, яке я сам не міг описати, чи то я так сильно хотів побачити куди ми поїдемо, чи то я так сильно хотів побачити, як буде відбуватись вся ця гра? У висновку Ендрю посадив мене на переднє сидіння і впихнув мені у руки пакет з їжею, яку Ебі ласкаво запакувала. Здається тоді я пробелькотів, щось про вдячність.

— 160% Джостен. — сказав Міньярд, як тільки ми від'їхали на добру відстань від дому.

— За що? — здивована запитався я.

— За те, що так багато думаєш, — сказав роздратовано він, наче я мав сам здогадатись.

— Але ж ти не читаєш моїх думок.

— Так, я не можу.

— А якби міг?

— Я не можу.

Я закотив очі, розуміючи, що це погана ідея для продовження розмови. Вона всеодно нікуди не приведе.

Ми мовчки доїхали додому, Ендрю уважно дивився на мене, перед тим, як сказати:

— Я заїду за тобою.

— Гаразд.

Він мовчки продовжував дивитись на мене, так немов зараз це остання часточка того, чого він хотів зробити. Але я все ще не можу зрозуміти, що ж він хоче зробити? І чому саме я?

— Я не скажу тобі цього. — твердо мовив Ендрю.

— Ти казав, що не можеш читати мої думки.

Міньярд закотив очі і нахилився, аби поцілувати мене в уста. Секунда перетікала в хвилину, а ми все ще ярісно цілувались, допоки я не відсторонився і сам не вийшов з мазареті, на прощання помахавши рукою Ендрю.

Зайшовши додому, я кинув свої ключі на тумбочку збоку і пошкандибав на другий поверх. На вулиці прохолодно, я не збирався мерзнути, адже не знав, а ні куди ми їдемо, а ні на скільки ми їдемо. Вдягнувши поверх своєї чорної футболки худі, я затремтів від очікування. Наверх я обов'язково накину косуху Ендрю, в своїй я точно задубію. Я ніяк не міг збагнути, як я зміг вижити в роках тікання, якщо тремчу від кожного поруху вітра? Я не встиг роздумами над цим питанням, як хтось подзвонив на телефон, який був внизу. Я протяжно застогнав і спустився до низу. Зараз я прагнув почути один-єдиний голос, будь-який інший мене розчарує. Та я знав, що якби Ендрю захотів поговорити зі мною, то, напевно, просто матеріалізувався б у кімнаті.