Endrils. Saga. Dusk.

hunting

Один по одному на відстані дюжини метрів вигулькнули вони з-під лісового покрову. Перший у чорній сорочці, яка була на нього злегка за велика і звисала по довжині його тулуба, на скулі у нього писала цифра три. Він відразу відступив назад, щоб дати дорогу іншому. Судячи з його поведінки, було чітко зрозуміло, що той — високий, темночубий з тату як і в попереднього хлопця, лише цифра відрізнялась «1» — і є ватажком зграї. Третя — жінка; на такій віддалі я бачив тільки її вбивчо-темне густе волосся.

Вони зімкнули ряди й обережно рушили до родини Ендрю,  демонструючи природну повагу прайду хижаків, що наштовхнувся на незнайому групу представників свого виду.

Коли вони наблизилися, я побачив, наскільки вони відрізняються від сім'ї Ваймака. У ході було щось котяче — здавалося, от-от припадуть до землі, щоб за мить стрибнути на жертву. На них був звичайний туристичний одяг — джинси, прості сорочки з цупкої водонепроникної тканини. Втім, їхні лахи мали поношений, пошарпаний вигляд, всі були босі. У головного чоловіка коротка стрижка, у іншого волосся довше і злегка кучеряве.

Меткі очі гостей швидко зауважили бездоганну, сповнену гідності поставу Девіда, котрий сторожко виступив наперед, щоб їх зустріти. Кевін і Ерік йшли обабіч на крок позаду. Хоча я не помітив, щоб вони перекинулися й словом, обидва випросталися, набули парадної осанки.

Всі троє, понад усякий сумнів, були вродливими; усупереч звичній для вампіра блідості, їхня шкіра відливала оливковою барвою, а чорне волосся кожного сяяло. Чоловік з одиницею на скулі невимушено всміхнувся, спалахнувши сліпучо-білими зубами.

Жінка на вигляд була спокійнішою, але не менш не передбачуваною, вона без упину перебігала поглядом від чоловіків попереду неї — до розосередженого клану, що обступив мене; її скуйовджене волосся тріпотіло на легенькому вітерцеві. Вона невимовно нагадувала представницю родини котячих. Другий чоловік ненав’язливо тупцював позаду, він був худіший за ватажка, правильні риси важко було описати. Абсолютно нерухомі очі, втім, дивним чином здавалися найпроникливішими.

Очі у ватажка також були інші. Не золотаві чи чорні, як я міг б очікувати, а насиченого темно-червоного кольору, тривожні та зловісні.

Темноволосий чоловік з одиницею на скулі, досі посміхаючись, зробив крок назустріч Ваймакові.