Срібло і золото

Частина 27 Мірей

На Евкаріон опускався вечір найкоротшого в році дня. Та місто не збиралося на спочинок. Вулиці, будинки і навіть дерева рясніли тисячами ліхтарів і світильників — більших та менших. Їх залишали біля дверей чи вікон будинків, чіпляли на гілках і розставляли купками обабіч дороги. Люди готувалися святкувати початок нового сонячного циклу — свято, запозичене ними у світлих ейрі. Евкаріон, як і міста дітей сонця, цієї ночі мав палати вогнями, проганяючи темряву й закликаючи світило почати новий рік.

Темні родичі Мірея називали цю ніч ІльмарЕ. Вони збирались на лісових галявинах чи біля своїх замків, грали та співали. Казали, що зорі спускались до самих крон дерев, щоб послухати пісні ейрі, та, зачаровані ними, плакали. Їхні сльози, перетворюючись у сотні світлячків, спліталися в химерній круговерті, захоплені магією ейрійської музики. Люди, яким пощастило бачити свято темних, казали, що немає нічого прекраснішого за це видовище, та рідко хто наважувався шукати дітей зірок у лісах в сезон вітрів найдовшої в році ночі.

Мірей розвішував світильники на даху будинку пані Естелли. Звісно, кому ще могли доручити вештатися дахами, як не темному ейрі? Ліхтарики ледь помітно мерехтіли блідо-рожевим світлом. Хлопець не відчував потоків магії, та знав, що в основі кожного світильника сховано маленький темно-червоний кристал. Ці кристали, як і камені ефіру світла у дітей сонця, утримували в собі магічну енергію. Аристократи Евкаріону охоче використовували їх у повсякденному житті та для створення різноманітних артефактів. Ліхтарики із настанням темряви сяяли все яскравіше й опівночі вся садиба мала бути освітлена не гірше, ніж удень.

Хлопець сів на нагріту сонцем черепицю і втомлено прикрив очі. Великий помаранчевий диск світила повільно плив до горизонту. Ніч — пора темних ейрі, та Мірей вже давно перестав їй радіти. Робота, якої завжди було більше, ніж він встигав зробити, втомлювала і він зазвичай вночі просто спав. Варто було хоча б сьогодні віддати шану зорям, але через яскраве світло їх не буде видно. Мірей поглянув на світильники й гидливо скривився. Вони з незрозумілої йому причини викликали відразу. Щось було в них мерзенне, загрозливе та вороже. Хоча, можливо, йому просто набридло все, що стосувалося цього маєтку.

Ейрі обвів поглядом горизонт. На сході небо вже зовсім стемніло. Десь там, за вкритим темрявою Сінтайським хребтом знаходилась його батьківщина. Мірей важко зітхнув. Металевий обруч, здавалося, ще дужче стиснув його шию. Чи побачить він ще рідні ліси? Гори, на вершинах яких спочивають хмари й туман густий та мʼякий, мов пташиний пух? Струмки, які пробиваються крізь вкрите мохом каміння й біжать гірськими схилами, нестримні й дзвінкі? Оточені тисячолітніми деревами неприступні замки ейрійських лордів? Колись неприступні... Гамір унизу та іржання коней змусили Мірея здригнутись.