Срібло і золото

Частина 10. Тайріель

Коротке відчуття падіння — і мої ноги торкнулись землі по ту сторону порталу. Я закліпав очима. Була ніч, але навіть світла зірок та одного з двох місяців виявилось забагато для мого звиклого до постійної темряви зору. Я підняв погляд на нічне небо і в мене перехопило подих. Три роки я не бачив зірок. Голова пішла обертом, я впав на коліна й заплющивши очі дихав свіжим нічним повітрям. Мої руки вперлись в камінь, але не вогкий холодний камінь, котрим була вистелена долівка моєї в'язниці — він ще зберігав тепло сонячного дня. Я відчув запах пилюки й розігрітих сонцем трав, а за мить мене затопило кількома десятками різноманітних запахів. Охнувши, я ліг і перевернувшись на спину знову вп'явся поглядом в небо. Невже мені вдалось? Не можу повірити, невже я на волі? Мені хотілось плакати й сміятись водночас, а ще — вдихати п'янке, наповнене пахощами повітря, поринути в невимовно прекрасні небеса і загубитись між зірок. Мабуть, я б ще довго так лежав, сп'янілий від давно забутих відчуттів, але думка про можливу погоню змусила мене піднятись і роздивитись навкруги.

Порталу я не побачив, отже він був одностороннім. Що ж, навряд чи я б захотів повернутись. Я знаходився на вершечку скелі. Плоский, порослий невисокими кущиками й травою, він був за розміром лиш трохи більшим за мою тюремну камеру. Повільно, трохи з острахом я підійшов до краю і переді мною розкинулось неймовірної краси видовище.

Внизу під скелею чорніло озеро, відзеркалюючи нічне небо з діамантами зірок. Навколо озера росли густі зарослі чагарнику, трохи далі виднілась стежка, що петляла поміж пагорбів, порослих невисокими деревами. Вона вела все далі й далі, доки я міг простежити поглядом, а потім впліталась в широкий тракт, витоптаний сотнями ніг, копит та втрамбований колесами возів. Дорога вела до міста, що сяяло розсипом вогнів майже на горизонті праворуч від мене. А далі, за містом темною стіною височіли гори. Я впізнав їх — не міг не впізнати. Це був Сінтайський хребет, що відділяв Вільні Землі від батьківщини темних ейрі. Отже, місто, що я бачу на обрії — Тірабад. Одне з міст Вільних Земель, що активно вело торгівлю з Еранором та Об'єднаним Королівством.

В моїх грудях занило, коли я обводив поглядом величний силует гір. Там, за ними, знаходилась моя друга батьківщина, де я ніколи не був. Там височів замок мого батька і саме туди мене тягло зараз з непереборною силою. Але як приймуть мене мої родичі? Моє волосся зістрижене, тепер я не принц. Вони можуть прогнати мене, напівкровку, що вкрив своє ім'я ганьбою. Проте, я мав намір ризикнути. Якщо в мене є хоч найменша можливість щось дізнатись про долю батька, варто спробувати. Я також не полишав надії знайти спосіб, як дістатись в той дивний світ, де вочевидь і зараз знаходиться батьків кулон, але поки що не мав поняття, як це зробити, тому зосередився на тому, що було можливим.

Я поглянув на вогні Тірабада. Так, я піду туди. Вперше в житті побачу місто людей. Та не просто місто — поліс зі своїми законами, що не підпорядковувався нічиїй владі, крім власної. Цікаво, чи варто казати, що в мені тече королівська кров? Я вирішив, що, мабуть, не варто. Сподіваюсь і до звичайного ейрі люди поставляться з належною повагою. Все ж таки ми — діти зірок, раса, наділена здібностями до магії й довгим життям. Я сподівався на прихисток, їжу, одяг та відпочинок, але спочатку потрібно було дістатись до міста. Глянувши вниз я зрозумів, що спуститись зі скелі буде важко навіть мені. Зробивши обхід по верхівці, я зважився на єдиний, як мені здавалось, спосіб вибратись. Затримавши подих я стрибнув у темну воду озера, молячись зорям, щоб воно було достатньо глибоким.

Озеро було глибоким, а ще страшенно холодним. Я з криком бухнувся в крижану воду і вже за мить був на березі, ловлячи дрижаки й знімаючи одяг. Та яка б не була холодна вода, я не міг відмовитись від можливості нарешті вмитись і віддихавшись я вже знову заліз в озеро. Невдовзі я, блаженно розтягнувшись, грівся біля розведеного вогнища й сушив промоклий одяг, що радше скидався на шмаття. Зі свого одягу я виріс і мені раз в пів року видавали тюремну робу, що зношувалась набагато швидше і майже розповзалась на мені. Вдалось зберегти лише широкий шкіряний пояс, в якому я ховав мамин лист — єдине, що залишилось в мене від батьків.

Неподалік від озера я побачив кущі скелецвіту і назбирав кілька пригорщ солодкувато-терпких маслянистих ягід. А ще в розщелині між двох валунів знайшов гніздо куріпки. Самої птахи поруч не було, зате мені пощастило роздобути три чудових яйця і я з неймовірною насолодою з'їв їх, засмаживши на розкаленій у вогні каменюці.

Життя видавалось мені прекрасним і я, сповнений надій, в передчутті пригод та нових вражень вирушив в дорогу до Тірабаду, не чекаючи ранку чи появи моїх викрадачів.