Частина 15. Тай

54 13 12
                                    

Весь наступний день пройшов у приготуваннях. Вендел роздобув нам чорний одяг. Вдягнувши його, я відчув себе справжнім темним і скорчивши похмуру міну розгулював подвір'ям, вживаючись в роль.

Джон був зайнятий чимось дивним. Розрізав стебла болотяника й тонким кухонним ножем виколупував з них серцевину. Один кінець трубки він заткнув туго скрученою стрічкою з тканини, для іншого приготував таку ж тканину з вставленим всередину промасленим шнуром. Біля Джона височіли три купки порошків — біла, жовта і чорна. Він, вочевидь, збирався це все засипати всередину стебел.

— Що ти робиш? — Не втримався я. З цікавістю принюхався до порошків і одразу ж смикнувся від запаху сірки.

— Ти знаєш, часто я й сам не дуже тямлю, що роблю, — розмішуючи три порошки в дерев'яній мисці відповів Джон. 

— Деякі ідеї просто наче випливають звідкись в моїй голові. Так і зараз — я просто знаю, що це саме те, що потрібно.

— Потрібно для чого?

— Нам треба відволікти охорону, щоб ти міг видертись по стіні й залізти у вікно. — Пояснив Вендел, котрий теж з цікавістю спостерігав за другом.

— Джон каже, що ці штуки зроблять багато шуму. І так — у нього в голові ціла купа дивних, але чудових ідей, за це ми його і любимо.

Ватажок банди усміхнувся і підморгнув Джону.

— А зараз ми перевіримо, як це працює! — Радісно оповістив нас Джон. — Ви, про всяк випадок, трохи відійдіть.

Він запалив шнур в одній з трубок і жбурнув її вглиб подвір'я. За мить повітря розірвав гучний тріскучий вибух. Звук був настільки різким, що з несподіванки я впав на землю й закрив голову руками.

— Хм... працює, — констатував Джон. — А реакція в тебе хороша, Тай.

Я піднявся, принюхуючись до їдкого запаху диму й струшуючи пилюку з одягу.

— Ти б хоч попередив.

— Нічого, поживеш трохи в нас, звикнеш. — Хіхікнув в мене за спиною Вендел.

Від його слів в мене потепліло на серці. Пожити з ними... Спокійно й безтурботно проводити час в товаристві Джона, Мергеріт та інших. Це звучало так спокусливо. Десь всередині мене тихий вкрадливий шепіт переконував — "замок Істмаель як стояв, так і стоятиме, а тут друзі, тут затишно й безпечно. Чому б не відпочити хоч трохи?"

Срібло і золотоWhere stories live. Discover now