Інший шлях

Пекло

До ранку наше чергування пройшло без якихось негараздів. Командир змінив нас іншими лицарями — Степаном та лучником, ім'я якого мені було не відомо. Тож трохи стомлені разом з Микитою ми відправилися відпочивати. Микита — до лучників, я — до своїх.Здавалося, як тільки моя голова торкнеться м'якої імпровізованої подушки, створеної зі скрученої тканини, я одразу ж відключуся. Повільно кліпаючи та голосно позіхаючи, заходжу до натянутого шатра. Декілька лицарів все ще сплять, лише біля самого входу лишилося вільне місце. Тканина все ще тепла, певно, тут спочивав чоловік, якого направили мені на заміну. З передчуттям майбутнього солодкого сну я вкладаюся на "ліжко" та миттєво поринаю у штучну атмосферу спокою. Груди повільно рухаються, хапаючи повітря глибше. Розум туманиться, ще трохи — і моя свідомість зникне десь у пошуках перепочинку.Сповна насолодитися тишою не вийшло.Раптово повітря наповнилося звуками випущених стріл. М'язи мого тіла неприємно скорочуються, я здригаюся і ледве змушую себе лишатися при тямі.

— Підйом! Ворог наступає! Вставайте! — до шатра забігає лицар, він вигукує наказ і швидко зникає. Я чую його голос вже десь за спиною. Побратими, до яких я тільки що долучився, підскакують з місця та хутко виходять на вулицю:— Вставай давай, ледарю! — гукає хтось до мене.— Встаю, встаю, — протираючи долонею останні залишки солодкого та недавнього сну, я підриваюся з місця. Руки рефлекторно торкаються меча.

Вороги, немов тіні, з'явилися на горизонті, швидко наближаючись. Небо темніло, сам час вирішив зупинитися, завмираючи напередодні прийдешнього жаху. Командир, не вимовляючи й слова, оглядає лінію оборони; його мовчання ніколи не віщувало чогось хорошого. Степан, який тільки заступив на чергування, тримає за вуздечку свого і мого коня.

— Давно не бачилися, малий. Добре поспав? — крива посмішка з'являється на його обличчі. Рудий намагається лишатися таким же позитивним та спокійним, однак його здригання кута вуст видає наляканий стан чоловіка. Не відповідаючи, я заскакую на Каштанчика та дякую Степану кивком голови.Враз усе навколо спалахнуло вогнем і кров'ю. Ворог атакував люто і безжально, використовуючи всі сили, що в нього були. Ми билися відчайдушно, не здаючись, але їхня чисельність зростала з кожною хвилиною. Кожна секунда здавалася вічністю, кожна втрата — ударом по серцю. Я пам'ятаю кожен крик своїх товаришів, пам'ятаю, як їхні тіла падали з коней на землю під шквальним вогнем. Тоді я не міг дозволити собі зупинитися. Якщо вони просунуться у селище — мирне населення постраждає. У пам'яті проминула мати; знаходжу її оберіг у підв'язаному на коні мішечку з хлібом та сильно стискаю: