Інший шлях

Посвята смертників

Церемонія, на яку я так довго чекав, видалася відмінною від моєї уяви. Свідками посвяти стала лише знать, жодного селянина або торговця. І ясно чому. Вони приховують велике горе, що з кожним переміщенням сонця наближається до границь країни.

Всіх лицарів, у тому числі лучників, з якими раніше я ніколи не перетинався, зібрали у приймальній залі. Король виступив з промовою про початок тяжких часів для всіх нас. Цікаво, чи справді для всіх? Чи лише для безстатусних? Душа досі боліла за те, що в мене немає права розповісти мирному населенню правду, я боюся за матір, боюся, що вони нашкодять їй, якщо я розкажу.

Другим до нас виходить помічник короля, а за сумісництвом — головнокомандувач. Після його промови ситуація стала більш зрозумілою. Нам відомо, що вороги просуваються тільки з однієї сторони — заходу. Їх армія налічує близько 100 тисяч солдатів, з яких приблизно 20 тисяч прямо зараз ступають на береги нашої річки. У нас є менш як п'ять днів, щоб підготуватися до масштабного бою. Король встає зі свого місця й оголошує:

— Священнослужитель Григір, прошу, благословіть нашу гвардію на переможний похід. Складайте ж мечі, лицарі Миру!

Одночасно ми знімаємо шоломи, стаємо на одне коліно та схиляємо голови. Наші мечі заздалегідь зібрали до купи, щоб не витрачати такий для нас зараз дорогоцінний час.

Дихання завмирає від початку нової сторінки історії мого життя. Серце швидко колотиться у грудях, хоч би не втратити свідомість від переживань. Хотів би я, щоб зараз на мене дивилася мати, але...

Священник виходить у центр зали. В руках він тримає стару, але таку важливу книгу. З роками обкладинка пожовтіла, а назва майже стерлася.

Чоловік благословляє нашу зброю, наставляє боротися з честю і відданістю. Відтепер і навік ми – воїни Миру, Світу та Добра.

Мої руки нервово трясуться, розуміння того, що те, чого я все життя палко бажав, нарешті відбувається, надходить до мене не одразу. Все моє тіло охоплює озноб, але в ту ж мить стає дуже спекотно. В легенях закінчується повітря, я не можу дихати. Піт починає стікати по моєму лобі, броня враз почала здаватися такою важкою, а слизький шолом ледве не випадає з моїх рук. В очах починає темніти. Втриматись на ногах стає все дедалі складніше, дихання починає ще голосніше відбиватися у голові.