Інший шлях

Обов'язок

Виснажений, злий, покритий холодним потом, я прокинувся ще до сходу сонця. Погляд блукав нашим маленьким, але затишним будинком. Стримані кам'яні стіни захищали від холодних ночей, а дерев'яний дах, що вже трохи потемнів від часу, надійно вкривав від дощів.

Усередині пахне дровами та свіжим хлібом, адже в кутку стоїть велика кам'яна піч — серце оселі.

Біля печі маленький дубовий столик — грубий, але надійний, прикрашений кількома простими тканинними серветками, виготовленими господинею. Посеред столика красуються вчорашні квіти, бутони яких позакривалися на перепочинок вночі, але вже з першими променями сонечка вони розквітнуть у чарівний букет.

Ще є час поспати. Сьогодні я вже заступлю на служіння нашій країні, не вистачало ще тільки задрімати на церемонії. Прикриваю очі, а в голову так і лізуть яскраві картинки майбутньої посвяти. Багато людей навколо, всі усміхнені, голоси їх не стихають від вітань нового складу королівської гвардії. В один момент кадри перериваються моторошним галасом. Лунають вибухи, море стріл накриває мирний люд. Наляканий народ біжить хто куди, затоптуючи при цьому тих, хто впав.

Нервовий клубок у шлунку не дає мені забути про розмову двох селян. Що, як все це правда, і наш народ стоїть за один крок до війни? Королівство Р перевищує по населенню мою країну в десять разів, а їх армію називають найсильнішою у світі. Вони не тільки відомі своєю кровожерністю, а й ще через розробку зброї масового ураження. Королівство приховує ці довідки від простого населення та країн-сусідів, але всім добре відомо, що йти на Ви до них - самогубство.

Невже був привід нападати на нас, чи це звичайне бажання розширити свою територію?

З роздумів мене збиває наполегливий стук у двері:

— Олег, виходь! Олег! — чую голос мого наставника Павла Івановича.

За роки мого навчання він став для мене не лише вчителем, він замінив мені батька. Що тільки привело його у такий час? Встаю з ліжка і виходжу надвір. Сонце тільки почало вимальовувати свої обриси за горизонтом, більшість мешканців ще заховані в обійми пір'яних подушок. Ранкове повітря таке ласкаве, чисте й трохи прохолодне. По голій спині одразу пробігається рій з мурах.

— Павло Івановичу? Щось сталося? — прикриваю двері, щоб не розбудити матір.

— Сталося. Буди матір, хай збирає речі й вирушає на термінову евакуацію. Я вибив їй місце через твій статус. Тільки нікому не кажіть, — шепоче він до мене.