Крок до вічності

Розділ 32

12 років потому

Йдучи,
Я втратив сенс глядіти в мапу,
Дума шлях не змінний,
Та дорогу ту я втратив,
І раптом..
Світло моє згасло.

Рівно 13 років назад, я вперше зустрів Емері Мончіні. І сьогодні я святкую це свято.
Сьогоднішній день є особливим для нас, не лише тому що це дата нашої зустрічі, а й тому що зранку ми дізнались стать наших дітей.

Моя дружина вагітна, під її серцем ростуть двоє наших дітей. Я вдячний дружині, що вона вмовила мене на цей крок.
Я боявся народження дитини, не тому що у нас є Леон, а тому що Лоренцо досі нависає наді мною. Мені досі не вдалося врятувати сина Розіни-Маріо.

Я відчуваю на собі провину за це, темними ночами коли думки мене зʼїдають, я згадую молитву.

Знаю, що мені немає прощення, але я відчуваю потребу в цих словах.

-Флавіо, ти не бачив Леона?-до мого кабінету зайшла дружина. Її животик великий, не можу уявити, як там вмостилося двоє дітей. Здавалося що для тендітного тіла моєї дружини, це щось неможливе.

-Мамо?-син вийшов зі своєї кімнати.

-От ти де.-вона усміхнулася йому, взяла його обличчя в долоні та поцілувала в чоло.

-Як мої брат та сестричка?-син торкнувся живота своєю долонею. Мені до уваги припав розовий браслет на його запʼясті.

-Що за браслет у тебе?-підходжу щоб розгледіти його.

-Розкажи батьку.-підбадьорює його Емері.

-Вчора у таборі, поки мама займалася паперами, я був на вулиці. Там інші діти завели дівчинку в ліс і залишили до ночі. Вона сильно кричала, я не міг залишити її там. А це-він підняв руку з браслетом в гору.-Вона подарувала мені як подяку.

З радістю дивлюся на сина. Я тішуся, що він виріс і перейняв доброту серця Емері. Леон привʼязаний до матері, і він переймає її характер.

-Я пишаюся тобою. -куйовджу його темне волосся. Леон відхиляється від моїх рук та йде геть сміючись.

Ми з Емері лише спостерігаємо за ним.

-У нас чудовий син, Мончіні.-дружина схиляє голову на моє плече.