Похибка першого типу

6. Хто такий Девід?

6 Розділ.

Аріель.
Затяжна тиша повисла між нами. У моїй голові було стільки запитань, але чи взагалі був який-сенс ставити їх Лео? Очевидно, що він грав зі мною у одну із своїх хворих ігор, але з якою ціллю? Здавалося, окрім тих зухвалих натяків, він ще не зробив нічого загрозливого. Так, він сипав погрозами, але, як з'ясувалося, це було його звичним стилем спілкування — агресивним і владним, ніби нічого не ставало між ним і його бажанням.

— Тобі варто зʼїсти і салат. У тебе, здається, проблеми з харчуванням, - його голос несподівано порушив тишу, насичений зверхністю. — Як ти збираєшся допомагати іншим вирішувати їхні проблеми, якщо сама не здатна подбати про себе? - Він підніс до рота склянку води, дивлячись на мене так, ніби бачив наскрізь.

— Я лише на другому курсі. Не переймайся, я ще не беруся за терапію, тому нікому не нашкоджу, - відповіла я, намагаючись виглядати незворушною, хоча серце несамовито калатало.

— Мене не цікавлять інші, - його погляд прикував мене до місця, у ньому світилося щось більше, ніж просте зацікавлення.

Тобто, я хвилюю? Вау, чому це знову змусило щось стиснутись внизу мого живота? Я не розуміла ні його мотивів, ні реакції мого тіла на нього. Це сигнал про те, що мені варто бігти від Лео якнайдалі?

— Хм, думаю, нам варто тебе трішки відволікти від нової інформації, - злегка усміхнувшись, промовив сіроокий, — Зіграймо в гру.

— В гру? - здивування підняло мене на поверхню думок. Мені пощастило, що голос не тремтів.

— Правда або дія, Янголе, - вимовив він із чіткістю і впевненістю, що змусили мене затамувати подих. Це жарт? Звісно, я грала в цю гру, але тоді це були просто дитячі забавки, але зараз все інакше, я не знаю, чого можна очікувати від Лео.
— Сміливіше, - його очі сяяли, як у хижака, що приманив свою жертву. Йому легко було говорити про сміливість, а ось мені залишалося лише зібрати всі крихти відваги.

Лео.
Арі досі виглядала розгубленою, ніби не могла вирішити, тікати їй чи залишитися. Я й гадки не мав, що настільки захочу проводити з нею час, але якимось чином вона так глибоко проникла в мої думки, і тепер я не міг провести хоча б годину часу, щоб не думати про те, де моє кошенятко.

— Правда, - відповіла вона, трохи нервово, але рішуче. Я й не очікував нічого іншого.

— Як часто у тебе трапляються такі нервові зриви, як сьогодні? - моїм питанням промайнуло легке занепокоєння. У записах її психолога про це не було згадок, і мене непокоїла ця невідомість.