Огорни мене в свої обійми

Канада

Залишилось обмаль часу до мого від'їзду. Завтра о сьомій годині ранку мене буде чекати величезний залізний птах який полетить далеко за небокрай. Цілий день я провела зі своїми речами і навіть не бачила коли зайшло сонце. Потім не зважаючи на холодну і темну ніч я вийшла прогулятися востаннє як вперше рідними для мене вуличками містечка. Вже майже зима, а температура повітря це заперечує.
Я подалась куди мене ноги сунули, а мозок їх не контролював. І тут я подумала що не існує кращого місця для відпочинку як парк, особливо серед ночі, еге ж.
Будучи в глибині цього затишного місця я розляглася посеред трави, яка як не диво була холодною, тому кілька душ що тут знаходились кинули на мене збентежений погляд. А я що? Мені було байдуже, просто байдуже на чиюсь там персональну думку, тому що у мене є своя власна, тобто насолоджуватись моментом. Притулившись руками до землі я згадала пахощі свіжоскошеної трави, сторінок книги, а ще шелест листя який награвав щодня приємні мелодії, поки я тут сиділа і читала книги. На хвилиночку я відлетіла кудись назад за моїми спогадами, а тоді повернулася знову до реальності такої нудної і набридливої. Я зациклилась на клаптику нічного неба, яке тільки й виднілось за цими хмаросягами, виднілися лиш кілька малесеньких цяточок і місяць який мені усміхався, попри надмірне освітлення навкруги. Чарівно і казково.

Прокинулась я якогось дива раніше за "тарахкотілку", напевно через емоції. Не вагаючись я почала збиратись. Тридцять п'ять разів я проконтролювала чи всі речі зібрала, бо така роззява як я забуває обов'язково якусь дрібницю коли їде в подорож. Чесно кажучи у мене була лишень одна валіза середніх розмірів, тому що більшу частину речей я залишила в Джейка, нехай користується на здоров'я.
Я добралася до аеропорту трішки іншим способом ніж планувалось, бо повинна була вислизнути з хати як тиха сіра мишка і поїхати на таксі, звичайно попередивши заздалегідь подругу, але поки я снідала то розбила тарілку і цим побудила всіх на світі. Тому привезла мене сюди Анет. Солодко попрощавшись я пішла покоряти небо. Якщо чесно мене охоплювали емоції страху і водночас піднесення.

Спочатку я пройшла контроль і спокійно відправилась в залу очікування. Тут я собі поставила питання на яке відреагувала досить панічно: Що ж я буду робити далі?
До цього все здавалось так просто, просто взяти валізу та поїхати, змінити, залишити, але ж я не подумала наперед, про майбутнє. Вперше в житті я зрозуміла що сильно помилилася у виборі. Я стояла на роздоріжжі між минулим та майбутнім, тобто я могла легко і просто покинути аеропорт і відновити минуле або сісти в той літак що незабаром прилетить і податись у нове, можливо насичене життя. Довго вагатись не довелось, бо пригадала я Кетрін, тому вирішила слідувати за божевільною ідеєю вирушити закордон, а там вже якось викарабкатись. Люди навкруги почали ставати в черги і діставати свої білети, те саме зробила і я. Час тягнувся як плавлений сир, та коли черга дійшла нарешті й до мене я страшенно зраділа і простягнула білет контролеру.
- Ешлі Брайт, це вам у Торонто?- спитав він.
- Так.
- Ну тоді біжіть до он тієї жінки що вже закриває двері, ваше ж ім'я вже озвучили безліч разів у гучномовець. - промовив чоловік і показав мені її. Ти ба, яка я роззява, що навіть не чула що там оголошують. - Ви не в ту чергу стали.
- Дякую.- мовила я.

- Зачекайте, Зачекайте! Не закривайте, тут ще я! - кричала я біжучи і показуючи білет.
- О нарешті, проходьте! - відкрила вона знову двері.

Але мене чекало найгірше попереду. Який ж мій літак з цих багатьох?
Я побачила автобус що прямував до якогось літака і не втрачаючи часу я побігла за ним. По дорозі я загубила валізу, довелось за нею повертатись, після я почала бігти так швидко як тільки могла і ось воно везіння, автобус зупинився і взяв мене в цю коротку подорож із собою. Ця коротка подорож була й справді такою, бо тривала для мене десь хвилини дві, бо певно більшу частину дороги я пробігла.
А ще я забула здати валізу, тому літак було затримано на десять хвилин.
Та коли я вже увійшла всередину, то почала нарешті нормально дихати і не переживати що потраплю ще в якусь халепу, ну принаймні я надіюсь що сіла в правильний літак. По дорозі до мого місця сидіння мені здалося на мить що я побачила того чоловіка з лікарні, але це напевно тільки показалося, хоча я кинула на нього не один погляд.
Моє місце було розташоване десь посередині літака, а крісло біля вікна, а ще біля мене сиділа одна приємна жіночка років сорока з Франції родом, ми з нею трішки побалакали французькою тобто вона побалакала французькою, а я її уважно послухала.
Спочатку мене охопили емоції коли літак рушив, а як почав підніматися в мене все в животі стислось і було таке відчуття ніби я задихаюсь, та згодом я себе опанувала і розслабилась, мені навіть почало подобатися, а видовище за вікном просто незабутнє: хмаринки, сонечко все як у казці.
Та все далі ми летіли, все гірше ставала погода, тож довелось надивитись за вікном і дощової метушні. Але сюрприз чекав на мене аж наприкінці, коли ми долітали до місця посадки де відкрився різнобарвний місток. Саме так:  веселка, незабутнє видовище з висоти, яке мене змусило забути що ми торкнулися землі.