Огорни мене в свої обійми

Дивна ситуація

Ранок мій почався як на диво без будильника. Сьогодні вихідний, ну принаймні я на це надіюся. Я вирішила повалятись ще дві хвилини в ліжку, що надзвичайно пахнуло лавандою, настільки що здавалось ніби я лежу посеред поля цих дивовижних квітів. Вставати  зовсім не хотілося після того буйного,вчорашнього вечора.

Ну а тепер почну спочатку. Відколи я вперше вступила лиш крок на територію Торонто вже пройшов тиждень. Прикро, але я так і не зв'язалась з Кетрін, бо кожна моя спроба хоч якось до неї достукатись закінчувалася провалом. Ба, я навіть не впала у  відчай, як це роблю зазвичай щоразу після кожної моєї поразки, іншим словом завжди роблю з мухи слона. Я вірю, я знаю що одного дня ми ще зустрінемося, обов'язково. Довго байдиків бити мені не довелось, адже на превелике щастя надибала я одразу же роботу. Оселилась я неподалік, магічним чином у гуртожитку для студентів і саме тут я познайомилася з Селеною. Симпатична, життєрадісна, дев'ятнадцятирічна дівчина з довгим, шовковим,каштановим  волоссям і маленькими очима кольору ліщини, а ще у неї утворюються дві глибокі ямочки коли вона усміхається, які вбивають кожну частинку негативу і дарують позитив на цілий день тим хто на них тільки гляне. І саме ця дівчина спонукала мене появитись на вечірці "розбитих сердець", щоб відпустити біль і познайомитись з такими же людьми як і я.

- Я ніколи не купляла пральний порошок що пахне лавандою! - вмить підскочила я, докумекавши серйозність ситуації. Я оглянулась довкола, це була простора кімната в світлих тонах і я лежала на двоспальному ліжку, а за вікном виднілися кілька дерев, гілочки яких легенько похитувались цього світлого і теплого ранку. Зрозуміти що відбувається поза межами цієї кімнати я змогла тільки відкривши широкі і високі, коричневі двері. На моєму шляху я залюбки захопилась картинами, що висіли на стіні, а за тим і сотнями книг що ідеально стояли немов під лінійку на поличках.

- Привіт! - раптом сказав мелодійний, чоловічий голос від якого у мене всередині все аж підскочило, але водночас і пішли мурашки.
- Ой, людоньки! Не лякайте мене більш так.- вигукнула я схопившись за серце. Кілька секунд я оберталась, а коли побачила перед ким я опинилась, то остаточно втратила дар мови, єдине що в мене вийшло сказати це: - Ви?
- Емм..Так.?- сказав або навіть спитав він явно збентежено.
- Емм..тобто хто ви і чому я тут знаходжусь?- ми точно були трішки не свої, розгублені.
- Я Едвард Браун і якщо чесно це ви наказали вас сюди привезти.
- Отакої!- взялась я за голову -Містере Браун, гадаю сталось якесь непорозуміння і я просто шалено вдячна вам за вашу люб'язність, за яку обов'язково заплачу, а зараз дозвольте я піду і пробачте що потурбувала. - я вже вирушала іти як:
- Зачекайте! - один ніжний дотик торкнувся моїх пальців, неймовірне тепло пройшлось по всьому тілу, а серце почало невгамовно пульсувати - Можливо залишитесь? Чаю вип'ємо.
- Гаразд, заодно розповісте що за кашу я заварила.- усміхнулась я наприкінці - До речі я ж не представилась, але ви напевно вже знаєте моє ім'я, тож..
- Ні, не знаю.
- Я Ешлі Брайт. - простягнула я руку для потискання і знову відчула цей лагідний дотик його рук.
- Приємно познайомитись місіс Брайт, ходімо за мною. - і я попрямувала за чоловіком, тим же самим чоловіком що пролежав в комі неабиякий проміжок часу в Нью Йорку. Він живий, він прокинувся, я знала, я в це вірила, я просто мовчки раділа у душі.