Огорни мене в свої обійми

Зустріч

-Подруго, у мене для тебе дві новини: хороша і погана. З якої почати?- базікала я з Селеною у кімнаті за чашкою кави.
- Давай з позитивної.
- Я знайшла роботу для душі, тобто робота знайшла мене. Так сталося що одного дня в бібліотеці мене помітив сам директор будівельної компанії за процесом створення проєкту моєї ідеальної хати яка йому сподобалась, тоді він запропонував мені намалювати йому декілька незвичних ескізів, які я вручила сьогодні вранці і ось так легко мене прийняли на роботу.
- Вітаю!!! Це просто неймовірна новина.
- А тепер приготуйся до негативної. - важко здихнула я. -Отже, в тій самій бібліотеці,того самого дня я перетнулась з Едвардом і наші балачки довели до того що він запропонував сьогодні о п'ятій зустрітись десь погуляти.- сказала я засмучено.
- Супер! Це ж чудово!- Селена підвелася і почала кружляти по хаті наспівуючи "Фелічіта", я впевнена вона ще й здатна салют запустити і шампанське відкрити як знак свого безмежного щастя.
- Я не розумію? - задумуючись запитала я - Невже тобі не прикро що я тут з твоїм братом...
- Та навпаки! Це ж такий прогрес! Мій брат лінивий лось, скільки я йому не пропонувала знайомитися і зустрічатися з новими дівчатами, а він все відмовки то там, то тут знаходить. Впертий, не те слово. - Селена диш зітхнула. - Але я прекрасно розумію, що проблема тут у його колишній дамі.
- І що ж це за дама така у нього була? - раптом я збагнула, що ставлю занадто інтимні питання - Ти не подумай, я не тощо хочу довідатись про його минуле із-за власних інтересів, а просто так цікаво знати. - я загорнула пасмо волосся за вухо, намагаючись не стикатися поглядом з подругою.
- Ну гаразд.- загадково глянула на мене Селена - П'ять років тому цей зарозумілий коала знайшов собі подібну. Ой, довго вони товаришували. Серйозне кохання здавалось, а тут бац, в кінці виявилось що вона фальшивка, обманула, підвела та ще й намагалась пограбувати, злодійка безграмотна. А мені от цікаво куди ви підете?
- Цього ще не знаю.
- Ой, значить все серйозно. Знаю я його. Не гаймо часу, тебе на побачення треба готувати!
- Що?? Це ж просто зустріч!
- Ходімо вже, зустріч. - засміялась Селена.
               
                             *****

Кожного дня я намагаюся "його" забути, але без результатів. Ті минулі спогади занадто сильні. І чим більше минає часу, тим більше  розумію що програю. Залишитись байдужою до людини яка стала сенсом мого життя незважаючи на біль, який спричинила вкрай важко, боюсь неможливо. Не поспішаючи я наближаюсь до того душевного стану що називається депресія, який я гадала можна оминути якимись десятими шляхами, але я забула життєвий принцип: в житті нічого не буває шовково.

- Привіт. Куди підемо? В ближнє кафе? До озера?- розпочала я розмову прямуючи до Едварда.
- А от і ні.- доброзичливо усміхнувшись хлопець продовжив - Те місце куди ми направляємось не просто місце, це світ пригод і насолоди! - а після кілька секундної паузи додав - Я просто помітив що ти якась засмучена останнім часом, немов у воду опущена, от і подумав чом би тобі не відірватися і повеселитися.

Через деякий час ми добралися до місця призначення.
- Серйозно? І це по твоєму місце для радості? От бачиш он ту гірку? Ось ту таку височенну, мені на простих сходах крутиться голова, а що буде там зверху? Мені дуже прикро Едварде, але я не той тип людини що розважається в парку атракціонів! - дорікнула я хлопцеві.
- Гаразд. Тоді я пропоную угоду: так як ми вже знаходимось тут, то зараз підемо в цей парк і випробуємо будь-які три атракціони на твій вибір, хоча я гадаю що вже після першого заряду адреналіном, ти захочеш побувати на них усіх. А от місце для наступної зустрічі обереш сама. По руках? - простягнув Едвард свою долоню надіючись що зміг мене переконати.
"Ну й наївний"- подумалось мені.
- Згода!-  відповіла я не знаючи що мене очікує далі.

Цей страх до високих атракціонів у мене появився ще у дитинстві коли з мамою я прийшла вперше у житті в подібний парк, звичайно прокататись на американських гірках мені було заборонено та я й не бажала побачивши дітей які виходили звідти білі як привиди і явно наполохані.

Першим місцем куди ми подались був невеличкий паровозик, серед його пасажирів ми були найстаршими напевно і найстаршими за всю історію існування парку. Чесно кажучи я не очікувала що моя думка щодо цих забаганок може змінитись. Напевно це подіяли гормони адреналіну що появились після десяти секундного зміщення внутрішніх органів. Ззовні я намагалась не показувати своє захоплення, а залишитись гордою як і була перш ніж вступити сюди хоч крок, але чим більше атракціонів ми випробовували, тим більше мені подобалось. А коли моя маска гордості впала, я промовила:
- Я хочу побувати на всіх розвагах що тільки тут є.
- Я так і думав!- гідно заявив Едвард - Я знаю куди ми підемо зараз, думаю тобі це припаде  до душі.

Це кудись виявився стрілецький тир. Стрілянина це моя слабкість, тому я влучила лиш у дві бляшанки з десяти, а от Едварду вдалось скинути їх всіх і звичайно йому дали за це приз який він подарував мені. Це для мене було несподіванкою.

Коли сонце починало сідати за обрій, а відвідувачі розходитись я прийняла рішення ризикнути. Життя одне і коротке, коли ще мені випаде нагода прокататись на найвищій американській гірці. Едвард спочатку не повірив гадаючи що я жартую, але згодом переконався що я сама серйозність.
Крок за кроком, білети стиснуті в руках, легені повні кисню, серце от от вискочить з грудей, емоції переповнюють, а в голові кружляють тисячі думок.
Вона, вона стоїть біля входу, невже це справді вона? Я не вірю своїм очам. А вона не змінилась.