Огорни мене в свої обійми

Втрачена

Бракує слів щоб описати цей момент. Вісім років, вісім ми не мали змоги зустрітись, що здавались ціла вічність.

"- Кетрін,зачекай на мене!- гукала я подругу що знаходилась попереду. Брязкіт металу роздався довкола, це були мої перші практичні дні катання на велосипеді і очевидно без падіння не обійшлось.
-Давай лапу!- це так Кетрін любила дотепно жартувати, вона простягнула свою руку.
- Не переймайся, я якось піднімусь- я пробувала підвестись, але без результатів, сильний біль пронизував спину - Зараз через хвилин так п'ять, а може й трішки більше, проте дякую що не кинула в біді. - промовила я це з фальшивою усмішкою щоб не подавати ознак лиха. - Ей, зачекай , я не розумію, що ти робиш?
- Як що? Біля тебе лягаю, що мені по твоєму треба з висоти розглядати твої страждання? Ну ж бо, постраждаємо разом! - промовила це Кетрін з неабияким ентузіазмом."
- це мій самий найкращий спільний спогад який назавжди буде зберігатись в моїй пам'яті. У реальність мене повернув погляд її синіх та бездонних очей немов океан, давненько я вже не занурювалась так глибоко.
Міцні обійми, а також здивовані вирази обличчя Едварда та парубка з яким розмовляла до цього Кетрін.
- Я знала що рано чи пізно прийде цей день.- єдині слова що вискочили з моїх уст.
- Я сумувала, дуже.- сказала подруга міцніше обійнявши, а після кілька секундної паузи додала - Одна халепа трапилась не так уже й давно: у мене вкрали телефон у якому власне був записаний твій мобільний номер, а я як на зло, як недотепа не додумалась переписати його на листочок раніше. Я боялась що втратила зв'язок з тобою назавжди.
- Отакої! А я ж то думаю чому мені тільки й те говорить що" абонент недоступний....", я була вже злякалася що ти мене заблокувала після нашого маленького непорозуміння.
- Та зараз не про це, важливіше, що ми все-таки знайшли одна одну і більш ніколи не втратимо так безглуздо зв'язок. - її очі поблискували від щастя.
- Звичайно. А ти бачу собі кавалера підчепила. - кинула оком я на хлоп'ягу.
- Та ти бачу теж не відстаєш.
- Едвард? Ем..це не те що ти думаєш ...ми.. ми просто друзі, просто друзі ж правда?- запиталася я у так званого друга на що він кивнув.
- Ну гаразд.- усміхнулась підозріло подруга - А ти що збиралась прокататись на цій чудо гірці?
- Так.
- Та невже? Не можу повірити що маленька мишка боягузка нарешті вилізла зі своєї нори.
- Як бачиш!- додала я.

"Відважні" хлопаки пропустили милих леді допереду на найекстремальніші місця вагончика, а самі причаїлись позаду. А найсмішніше вийшло те що я не очікувала, що на такій вимокій споруді причеплять фотокамеру яка сфотографувала мою "прекрасну" пику з розкуйовдженим волоссям якраз в той момент коли воно мені неабияк смакувало у роті. Кетрін купила декілька штук цих "фотогенічних фото" так кажучи на пам'ять. "Ну що ж, дякую, подруго залюбки поставлю її в рамочку і повішу на найвиднішій стіні щоб кожен гість зміг полюбуватися красотою Ешлі Брайт." - саркастично роздумувала я, але вже згодом я дійшла висновку що не так уже й погано мати спогад неймовірно крутих емоцій, щоразу як гляну на цей знімок буду відчувати адреналін у крові.