Почнемо знову

3.

Знову ранок, знову до школи. Та тепер я збираюся жвавіше, ніж завжди - сьогодні останній дзвоник. Я чекала цього дня від 1 вересня. Літо, 3 місяці свободи, ще й Макс приїде, день обіцяв бути хорошим. Мама змусила мене вдіти спідницю і вишиту сорочку.
   Єдина перевага бути в 9, 10 і 11 класі це те, що на лінійці ти стоїш в тіні, навідмінно від менших. Випускники плачуть, неохоче прощаються з школою і вчителями. Дивні вони, якби я була зараз на їхньому місці то була б щаслива до втрати свідомості. Та мені залишився ще рік.
Коли все закінчилося я вийшла за територію школи і побачила свого старшого брата. Яка я рада його бачити, останній раз він був вдома ще зимою.
- Привіт! Данка, ти тепер 11 клас? Скоро заміж? - та, в Максима ну дуже дивне почуття гумору.
- Йдеш по стопах Петросяна?
- Ти зараз йдеш кудась з однокласниками?
- Відколи ми з ними кудась разом йдем? - відповіла я. І це була правда, мої однокласники мали свої проблеми і кожен був погружений в них. В нас ніколи не було колективу. Хтось думає, шо це погано, але в нас ніколи нікого не чмирили, в нас нема ізгоїв і аутсайдерів, і це великий плюс.
- Ну добре, сідай їдемо додому. Я ше туда не заїжджав.
Ми сіли в машину і поїхали додому. Я хотіла поїсти і піти прогулятись в парк, я так і зробила.
Завтра мені буде 16, а в мене навіть немає кого покликати на день народження. Ксенька прийде сама, їй і запрошення не треба, можливо Максим покличе своїх друзів. Та я і не проти, вони завжди добре до мене відносились. Тільки я не хочу бачити одну людину - Дениса. Йому 18, того року ми з ним зустрічались, та добром це не закінчилось. Спочатку все було добре, але через 4 місяці наших "відносин" я дізналась, що він мені зраджує. От таку "Санта Барбару" я пережила в свої 15. Знаю, шо звучить дико, але я так жила, самій смішно.
Вже стемніло, мені подобається йти додому ввечері, коли на вулиці нікого немає і слухати улюблену музику. Це вдихає в мене нові сили...