Почнемо знову

24.

Я провела ніч в лікарні. На затертому не зручному кріслі. Я незнаю чи говорити з Владо про його хворобу чи мовчати. Але якби то не було йому залишилося всьо три дні. А якби він не спілкувався зі мною нічо такого не було б. Якби не я він би міг прожити довше, а тепер...
- І довго ти будеш тут сидіти?- на мене глянув Влад.
- Можна я тебе дещо спитаю?
- Ну давай.
- Ти правда знав, шо в тебе рак легень?
Він усміхнувся:
- Знав. І я знаю, шо мені лишилось ще три дні.
- Але чому ти мені не сказав?
- А це б щось змінило?
- Я б просто то знала, мені тепер було би простіше, а так я себе картаю, бо я винна шо ти скоро в
помреш!
- То типу остання сварка в мому житті?- він почав сміятись тільки різкий кашель заглушив сміх.
- Як тобі вдається бути таким веселим знаючи, що не доживеш до кінця тижня?
- Бо ти даєш мені сили. Ти - причина  через яку я просинаюсь зранку. Я не переймаються через свою гредущу смерть, бо поки не закрию очі буду бачити тебе. І знаєш, я з задоволенням випив останню каву в своєму житті. - він засміявся і я теж.
  Я захоплююсь цією людиною, в ньому стільки сили, він так прагне прожити довге і щасливе життя. Чому такі хороші люди мають помирати? Зараз головне не заплакати просто перед ним.
- Знаєш, Влад, ти крутий пацан.
- О, ти тільки сьогодні замітила?

***
Я вирішила приїхати додому, переодягнутися, прийняти душ, можливо поспати. Бо сон на кріслі важко назвати райською насолодою.
До мене підійшла мама:
- Донечка, коли ти останній раз їла?
- Зранку.- я збрехала, останній раз я їла, можливо, два дні назад.
- Точно? Може я тобі щось приготую?
- Не треба, мам, я не голодна.
- Мені важко на тебе дивитись. Глянь на себе, схудла вся, чорні круги під очима.
- Мам, все нормально. Якшо ти так переживаєш, то можеш зробити мені смузі, чи щось типу того.
- Добре.

Я оживила своє тіло, мама принасла мені полунично-банонове смузі. Якщо врахувати, що я не їла вже днів два, то смузі було просто шикарна їжа. До мене прийшов Максим:
- Слухай, я хотів зустрітися з Денисом, але його тато сказав, шо він поїхав в Луцьк і більше не приїде до Львова.
- Боягуз. Він втік.
- А точніше його "заховав" тато.
- Боже, як то низько. Яка він сволота. Через нього вмирає людина, а він навіть свою вину визнати не може.
- Я мав з тобою поговорити про хворобу Влада, та бачу ти сама знаєш... То йому лишилось три дні?
- Вже рахуй два.