Почнемо знову

15.

- Дана, я бачила як Олька підкатувала до Влада.- ранок почався з не найкращих новин.
- Насть, звідки ти то взяла?
- Коли ти пішла в кімнату вже в вечері, то вона підійшла до нього, почала лізти.
- А він?
- Ото піди і поговори з ним.
Я закотила очі, але все ж вирішила послухати Настю. Зібравшись з думками, без нервів я пішла в 25 кімнату. Дверка була привідкрита, я постукала. Переді мною з'явилась висока постать, яка заступила собою світло яке виходило з кімнати - це Влад.
- Привіт.
- Привіт, Влад.
В кімнаті, на його ліжку, лежала книжка.
- Шо читаєш?
- Думаю, тобі не сподобається. Стівен Кінг.
- Чому ж ні? Яка книжка? " Доктор Сон"? Це моя улюблена.
- Справді? Не сподівався.
- Так ти ж нічо мене не питаєш. То і нічо не знаєш.
- Давай виправим  цю ситуацію. - він сів зі мною на ліжку і ми почали знайомитись ближче.
Виявилось, шо він вміє грати на скрипці і гітарі. Також обожнює гру на фортепіано. Йому колись грала мама, але зараз немає ні мами, ні тата. Коли йому було 13 вони попали в аварію і вижив тільки тільки він, зараз він живе з старенькою бабусею. Він пережив достатньо бід в свої 17.
Після цієї сповіді, йому стало легше. Було видно, як важко йому дається кожне слово, з кожним новим реченням він переживав всі ці події знову. Я просто його обняла, без жодних слів. Та їх тут і не треба. "Деколи, тиша може сказати набагато більше, ніж слова", : так мені сказав тато. І до тепер я тримаю це в своїй голові.
Я вже збиралась йти та Влад ніжно схопив мене за руку і сказав:
- Ти вже йдеш? Давай разом почитаєм?
Я люб'язно посміхнулась і сіла біля нього. Він почав читати, моя голова схилилась на його плече. Під час одноманітного читання я ледве стримувала себе, щоб не заснути, та все ж сон взяв гору.

Знайома сцена: я просинаюсь і біля мене сидить Влад. З тої ситуації - я заржала:
- І який то вже раз ти так біля мене сидиш?
- Шо я мав робити? Ти якби в моїй кімнаті. Зараз наша група йде в ліс, на пікнік. Йдем?
- Зараз то коли?
- Через 7 хвилин.
- Добре, йдем.
Я встала з ліжка і ми спустилися на вулицю. Там вже стояла наша група з Наталею. Побачивши нас вона мило всміхнулась. Я з Владом стали в сам кінець цього "каравану" з людей. Ліс знаходився не далеко від табору, туди йти приблизно 15 хвилин. Цілу дорогу ми сміялись з будь-якої фігні. І нам справді було весело.
В лісі була чаруюча краса. Весь він був в насичено зелених тонах і тільки малі квітки в край стежки додавали білі, жовті і блакитні барви. Я вдихнула повітря на повні легені, такого чистого повітря вони ще не вдихали. Наша група вийшла на невеличку галявину. На землю ми постелили декілька покривал і дехто почав розкладати фрукти і інші продукти які ми принесли.