Почнемо знову

23.

Тільки проснувшись я поїхала в лікарню. Саме ідіотське літо в мому житті.

Біля палати, на кріслі спав Максим. Я не хотіла його будити, але він почув мої кроки і проснувся. Брат протирав очі руками:
- Привіт, Дана.
- Привіт.
- Його перевели в палату, але я до нього ще не ходив.
- Тоді я пішла.
- Але нам потім треба поговорити, лікар мені дещо сказав, то дуже важливо.
- Добре, але чучуть пізніше. Можеш поїхати додому. Дякую, шо побув тут.

Я пішла в палату, на білому ліжку лежав Влад, він не спав, просто лежав.
- Привіт. Як ти?
- Привіт, Дана. Нормально. - він почав кашляти.
- Чого ти кашляєш? Чи ти ше встиг застудись поки там був?
- Хаха, нє. Той кашель ненадовго.
- Може ти пам'ятаєш, як то сталось?
- Мені в той день подзвонила Оля, спиталась чи не можемо ми з нею зустрітися. Я сказав, шо йду в вечері з тобою. А коли прийшов тебе не було, тому я вирішив почекати на зупинці і до мене підійшов якийсь хлопець представився Денисом. Ну а дальше ти сама знаєш.
- Денис?
- Ага - і знову кашель.
- Головне, шо тобі ліпше.
- Ну не можу стверджувати.
- Ой, не ний. Всьо з тобою буде добре. Може я подзвоню твоїй бабусі чи приїду до неї?
- Було б добре, але кажи все дуже спокійно і старайся так, шоб вона не хвилювалася. В неї хворе серце.
- Добре, я буду акуратна, тільки скажи адресу.

Я вийшла з палати і пішла до виходу з лікарні та до мене підійшов лікар, який оперував Влада.
- Добрий день. Ми з вами пересікались вчора, пам'ятаєте?
- Так.
- Мене звати Степан Миколайович, а вас?
- Дана Семак. Можна на "ти".
- Давай присядемо.
- Гаразд.
Ми сіли на диван, який стояв в кімнаті очікування.
- Дитинко, я маю тобі дешо сказати.- як ж я не люблю такі початки розмов - Коли ми оглянули Влада то в нас з'явилась підозра на важку хворобу. І ми провели аналізи і сам хлопець це підвердив. В нього рак легень, і ми не можемо йому в цьому помогти, адже після того як його побили ситуація в край погіршилась і тепер йому залишилося тільки чотири дні.
- Це точно? Діагноз остаточний?!
- Апсолютно.. Мені дуже шкода.
   З очей самовільно почали капати сльози, а я і не намагалася їх зупинити. Таке паршиве відчуття, його не описати словами, воно настільки душероздираюче, паскудне і вбивче. А зараз ще треба йти до його бабусі, як я буду з нею говорити? Як говорити так, щоб не заплакати? Все обвалилось так раптово, я не знаю що і як робити тепер. А Влад, він ж знає про рак, але нічого не сказав. Треба заспокоїтись і спокійно поговорити з його бабусею.
***
Невеличкий під'їзд з обтертими стінами. Я знайшла потрібну мені квартиру, зжала руку в кулак, проковтнула ком, який з'явився в горлі і подзвонила в дверний дзвінок. Двері відкрила приємна жіночка 70-ти років, вона стягнула окуляри нижче і з-під них глянула і з усмішкою сказала:
- Добрий день, чим можу вам допомогти?

Я все їй пояснила, але про рак нічого не сказала. Бабуся трішки розхвилювалась, та я її заспокоїла, так що тут все добре.
***
Приїхавши додому я зразу направилась в кімнату брата. Я без стуку відкрила двері від чого Максим підскочив з ліжка, на якому лежав.
- Ти знав?! Ти знав, шо то був Денис?!
- Де був? Чого ти вриваєшся і ще й репетуєш?
- Денис довів Влада до такого! - я кричала в істериці.
- Слухай, заспокійся. Давай ти сядеш і ми все обговоримо.
- Не заспокоюй мене! Я тебе спиталась, ти знав шо то був Денис?!
- Нє, не знав, а тепер сядь.
- То все зробив Денис, йому подзвонила Оля і розказала, шо ми з Владом маємо зустрітися, а потім Денис побив його. А в Влада... рак легень і через то побиття він... - я почала плакати, Макс обняв мене і сказав:
- Давай я завтра розберусь з Денисом.
- Не треба я сама. Але зараз треба поїхати в лікарню мушу бути там.
- Добре, я з тобою.