Почнемо знову

26.(заключна)

Як ви думаєте, що легше: знати дату смерті близької людини, чи стикнутися з її раптовою смертю?
Це так безглуздо, я думала про це майже цілу ніч. Я лежала в ліжку, не могла заснути і задзвонив мій телефон то був Степан Миколайович. Я вже здогадувалась яка буде розмова.
- Алло, Дана? - його дихання було збите, він був дуже хвильовий, це було відчутно в голосі.
В горлі було сухо, мені було важко видавити з себе принаймі слово:
- Так.
- Ти можеш приїхати в лікарню?
- Їду.
Я ледве піднялась з ліжка і пішла будити брата, та він не спав, хоча вже 4 ночі.
- Макс, мені дзвонив лікар. Треба їхати в лікарню. - я почала говорити і на моїх сухих губах від руху кожна ранка почала пекти і боліти.
Він мовчки встав і пішов до машини, я зробила так само. Ми обоє знали чому їдемо в лікарню саме зараз. Не знаю чи правильно буде з'явитися перед Владом з запухшим від сліз обличчям, але мені зараз начхати як я виглядаю. Тепер кожен крок, який приближує мене до палати Влада, дається дуже важко. Та от і ці двері, зжавши руку в кулак я натиснула на дверну ручку. Влад лежав на білому ліжку майже зливаючись з цим кольором, на його лобі виступав піт - в нього температура, та щей висока. Над ліжком стояв лікар та коли я увійшла він підійшов до мене.
- Дана, мені дуже шкода, але нажаль його самопочуття погіршилось. Я нічим не можу йому допомогти. В лічені хвилини він покине нас, тому я подумав, що ти хотіла б бути з ним. - він положив свою руку на моє плече, в знак співчуття.
І нащо мені те співчуття, хіба мені має стати легше чи може Владу? Я не могла видавити з себе жодного слова, тому я просто кивнула головою. Таке відчуття, ніби з мене видерли душу. Я підійшла до Влада, не можу уявити на скільки йому зараз боляче, які муки він зараз переживає. Та все скоро закінчиться.
Я сіла на край ліжка й глянула в його очі. Ті очі завжди випромінювали життєрадісність, любов, радість, а сьогодні тільки біль. Я тяжко усміхнулась, розуміючи що якщо почну ревіти легше йому не буде.
- Дякую, що прийшла. - кожне слово потребувало неабияких зусиль.
- Я не могла б зробити інакше.
- Я відчуваю, шо скоро помру. Таке дивне відчуття. Запам'ятай фразу яку я зараз скажу.
- Добре..- шепотом відказала я.
- Я кохаю тебе, Дана Семак. - він усміхнувся і закрив очі.
- Я тебе теж.
Він нічого не сказав і здається перестав дихати, я різко схипилась на ноги і почала дьоргати його за руку:
- Влад! Ні! - я кричала в істериці, а з очей текли солені сльози - Ну чому?!
До мене підійшов лікар, він намагався мене відвести від ліжка. Та ноги стали наче ватні й я впала на підлогу. Степан Миколайович щось говорив та я не чула його слів через свій крик.
В палату зайшов Макс, він побачив вже білого хлопця на ліжку, який помер з усмішкою на обличчі, і свою сестру яка билась в істериці. То була страшна ніч, найгірша ніч в її житті. Вона згадувала різні моменти пов'язані з Владом і від того душа й серце розривались на куски. Вона справді його любила, то було справжнє кохання. Як ж вона хотіла б почати все знову...