Почнемо знову

25.

Таке відчуття ніби мене переїхав танк, але не тільки фізично, но і морально. Я сиділа в кімнаті - на підлозі і думала про все що відбувається в моєму житті. Не пам'ятаю коли останній раз я стільки плакала, як останні декілька днів. Я не знаю, шо мені робити. Як мені зі спокійною душею поїхати в лікарню і говорити з Владом, якшо завтра його вже не буде? Як ж то дивно, знати шо твоя близька людина завтра помре. І в тому всьому винен Денис, яка ж він мразота. Якщо я його побачу, то позабиваю Дениса і його паршивого тата, який ховає свого дибільного сина.
Мої думки перервав стук в двері, то був мій тато:
- Дануся, я можу тебе завезти в лікарню.
- Дякую, тат, буду готова через 10 хвилин.
Він усміхнувся і вийшов з кімнати. Я важко піднялась з підлоги і спустилась вниз до машини.
***
Влад був не в найкращому вигляді. Він був блідий, як смерть. Непорушно лежав в ліжку і тільки кинув на мене тяжки, повний болі погляд. Йому було дуже боляче, він майже безупинно кашляв, але усміхнувся.
- Знаєш, лікар сказав, шо завтра мене вже не буде.
- А тобі весело? Тобі шо зовсім не жалко?
- Мені шкода тільки через те, що більше тебе не побачу. Але знай, я завжди буду біля тебе.
- Фраза, як в фільмі.
- Знаю, не люблю таких фраз, але то правда.
Чомусь коли я на одинці зі своїми думками, то мені хочеться плакати, але коли я з Владом, то всі погані думки вилітають з голови. Хоча йому дуже боляче, його роз'їдає із середини, але він усміхається. Я ще не бачила людину яка має таку духовну силу.
- Дана, тільки пообіцяй, що не залишиш мою бабусю одну. Це єдине, шо я в тебе прощу.
- Добре, обіцяю.
- І ще одне, я бачу твої червоні очі, через те що ти плачеш. Бачу, що ти дуже схудла. Так от, я тебе дуже тебе прошу, не картай себе за те що зі мною сталось, ти в цьому не винна.
- А давай не будем говорити про твої похорони?
- Не часто видається така можливість.
- Давай подивимося фільм? Я маю ноутбук.
- Давай, тільки якийсь класний, це ж все-таки мій останній фільм.
- От, дурний.
***
Я йшла додому по нашому вечірньому містечку. Йшов дощ, а я немала парасолі та мені всеодно. Дощ падав не тільки на вулиці, але й в моїй душі. В мене декілька пропущених від Ксюхи, мами і Максима. Але я не хочу говорити, не сьогодні.
Так хочеться почути від лікаря слова:"Це диво, але він апсолютно. Завтра ми його виписуєм", але не судилось, цього ми ніяк не зміним. В думках мелькали картинки з цього літа, як ми познайомилися, як ми купалися на річці, як втікали з табору. Я не винесу його смерті, я не витримаю слухати слова співчуття. Як виявляється боляче втратити рідну людину.

Прийшовши додому я зайшла в свою кімнату, закрила очі руками і плакала. Скільки сліз... Я знаю, шо в дверях стоїть мама і дивиться на мене, знаю шо їй розривається серце від цієї картини. Я так давно з нею не говорила, мені так хочеться підійти обняти її, але все тіло ніби паралізувало.

Я не спала тієї ночі, просто не могла...