1 з 13

Зіпсовані дітки

   Знаєте, що я зробила, коли та дівчина зачепила мене та ще й намагалася щось сказати? Ви точно не повірите. Бо Одрі, з якою ви встигли познайомитись, зовсім не така. Отже, час вас дивувати своєю тупоголовістю. Я промовчала і пішла далі. Можливо, зі сторони це виглядало як прояв гордості, але насправді це був напад тупості. Бо я навіть не встигла вигадати якихось образливих словечок для тієї дівчини, я просто закотила очі й пішла. І ні, в той момент я не уявляла себе героїнею серіалу "Королеви крику", чи щось типу того. Скажу відверто, зі сторони це, мабуть, виглядало кумедно. Та давайте не будемо зациклюватися, а то я вже уявляю, як кожного вечора перед сном думатиму про цю ситуацію, вирішуючи те, як варто було б вчинити. Отже, проїхали.
     Мені потрібно знайти свій кабінет, зараз у мене література. Спершу я хотіла спитати когось із учнів, вони ж мали б допомогти новій учениці. Але, скоріш за все, мене просто проігнорують. Я підійшла до плану екстреної евакуації, що висів поруч з вхідними дверима, і почала шукати клас літератури. Та його ніде не було видно, я вже майже здалася, як почула за спиною чоловічий голос.
   -- Може, тобі допомогти? -- мовив хлопець, скоріше всього, мій ровесник. Він виглядає досить мило, русяве волосся, карі очі, зростом трохи вищий за мене, але не надто, тому мені було легко підтримувати з ним зоровий контакт. Люблю дивитись людям в очі під час розмови, це допомагає зрозуміти їх наміри. Цей юнак, схоже, справді хотів допомогти.
    -- Так, будь ласка, якщо не складно -- не знаю чому, але я почувала себе максимально не зручно. Здавалося, ніби він не допоможе мені знайти клас, а прямо зараз пожертвує своїм життям заради мене. Ось таке відчуття у мене було. -- Де тут кабінету літератури?
   -- Дванадцять кроків на північний схід, тричі ліворуч і далі на південь поки не побачиш дверей з табличкою "Література" -- він самовдоволено всміхнувся, чекаючи моєї реакції.
   -- Дуже смішно -- я зімітувала саркастичний сміх, приправививши його аплодисментами -- а ти майстер веселих жартів. Вже сама якось розберусь.
   І, як не дивно, я розібралася і знайшла той кабінет на карті з евакуацією. Він просто знаходився у іншій частині, тому я не помітила одразу. Зробивши кілька знімків карти на свій телефон, я пішла за своїм "навігатором".
  Увесь день я ходила з цією картою перед носом, бо інакше просто заблукала б. Мої нові одноклассники не збиралися мені допомагати, а я зверталась до них тричі, як мінімум. Зараз я зрозуміла як же сильно мені бракує Люка. Так, його характер іноді мене дратує, бо хлопець сприймає все надто близько до серця. Але він класний друг і хороший одноклассник, який завжди виручить. Я сумую за ним, хоча не бачила всього декілька днів.
    Настав час обіду, столову я знайшла з першого разу, навіть не використовуючи карти. В цьому мені допомогла групка школярів, що туди направлялись і обговорювали, що б їм поїсти, а я просто ішла позаду.
    Їжа тут смачніша ніж та, що в моїй школі. Це, мабуть, єдиний плюс, який я помітила тут. Та не довго я змогла нею насолоджуватись, адже до мене прямувала вже знайома постать. Цього разу я не шукала у його погляді хороших намірів, а просто чекала, поки хлопець видасть ще один геніальний жарт. Русоволосий сів навпроти мене, за столом я була одна, вперше за всі мої шкільні роки. Зазвичай я достатньо комунікабельна, але тут усе інакше. Вони вже давно вчаться разом і сформували свої компанії, а я не хочу руйнувати їх лад, тим паче, що прийшла сюди лише на тиждень.
    -- Смачного, туристко -- сказав хлопець, усміхаючись.
   -- І чому це я туристка?
   -- Ти усюди ходиш зі своєю картою, хіба не так роблять туристи? -- він намагається жартувати знову, цей хлопець виглядає милим. Але не певна, що характер такий же як і його обличчя.
   -- Знаєш, якби хоч хтось почув мої прохання, а не удавав, наче мене немає, я б не ходила з тією клятою картою.
   -- Хей, юній леді не личать такі слова. І я намагався допомогти.
   -- Шановний добродію, ваша допомога була такою ж, як і ваші жарти.
   -- Навіщо ж так грубо? Я можу й образитись.
   -- Та на здоров'я, не думаю, що я від цього сильно засмучуся.
   -- Якщо ти так спілкуєшся з усіма, то не дивно, що сидиш тут сама.
   -- У тебе, як я бачу, теж не складається спілкування з людьми. Бо інакше ти б не проводив свій час у компанії такої не дружелюбної новенької.
   -- З чого ти це взяла? Он там мої друзі -- він вказав пальцем на столик, де сиділо четверо хлопців і двоє дівчат.
    -- І чому ти зараз тут, а не з ними?
    -- Сказати правду?
    -- Було б добре, якби ти був чесним.
    -- Я заклався, що до кінця тижня ти вже будеш моєю дівчиною, а сьогодні я мав би дістати твій номер телефону, як доказ того, що ми починаємо спілкування. -- те, з яким обличчям він говорив ці слова, варто було бачити. Таке враження, наче він не говорить дівчині, що посперечався на неї, а розповідає про погоду.
    -- Он як, і на що ви закладались? Сподіваюсь на щось хороше, а то прикро було б дізнатись, що я варта пляшки пива, чи чогось у цьому дусі. -- абсолютно байдуже відповіла я, хоча в моїй голові зараз було стільки слів, які я хотіла б сказати йому і його друзям. Але я вирішила не робити скандалів у цій школі, я ж тут ітак ненадовго.
    -- Ти ж не думаєш, що я тобі це скажу? Тим паче, я не збираюсь виконувати умов, просто хотів сказати тобі. Я й заклався лише тому, що не хотів виглядати боягузом. Краще вже програти, аніж навіть не прийняти виклик. Що ж, було приємно поспілкуватися. До речі, мене звуть Крістіан, можна просто Кріс. Я, мабуть, піду, а то ти зараз дірку в мені просвердлиш своїм поглядом убивці.
     -- Стій, дай свій телефон -- це не мій добре продуманий план, я ніколи не була в подібних ситуаціях, тому просто імпровізую.
    Хлопець недовірливо простяг мені смартфон, а я записала туди свій номер, підписавшись там "Audrey💕".
   -- Ось, тримай. Скажи їм, що вже близький до перемоги. Мене все одно наступного тижня тут вже не буде, тому можеш не хвилюватися, що я сильно засмутилася через тебе і твоїх недалеких друзів.