1 з 13

Ще одна моя любов

-- Ти що сліпий? Не бачиш куди їдеш? Йолоп! Хто ж таким бовдурам як ти кермо доворіє? Покидьок! -- близько п'яти хвилин з мого рота лилися ріки нецензурної лайки в сторону водія автівки.
Удар був не сильний, адже водій чорного лексуса встиг пригальмувати, тож я легко могла піднятися і їхати далі. Але ж я була б не я якби не накинулась на цього покидька з масою образливих слів. Я кричала на нього, повільно підіймаючись з холодного асфальту, яким, під час падіння, добряче розцарапала праву руку.
Як раптом двері пасажирського сидіння відчинились і з автівки вийшла доволі миловидна жіночка, років сорока.
-- Юна леді, я вибачаюсь за таке непорозуміння, але й вам не варто кидатись на мого сина -- спокійно мовила жіночка.
-- Ваш син це і є непорозуміння! Непорозуміння сотворене вами! -- я не збавляла обертів і продовжувала верещати, наче порося .
Не встигла я придумати ще якогось образливого слова для того водія, як він вийшов з машини, і дивлячись то на свою матір то на мене промовив:
-- Матусю, тобі не слід тратити свої нерви. Сідай в машину, а я сам якось розберуся
-- Добре сину. -- спокійно мовила пані.
-- А от і той сам сліпий баран! -- крикнула я, зовсім забувши про всі манери і виховання
-- Можливо, я вас зараз здивую, але сліпий тут не я, а ви -- вів далі хлопець -- якщо я не помиляюсь, то наше місто вздовж і впоперек обладнане велосипедними доріжками, а ви чомусь "каталися " на автомобільній проїжджій частині.
-- Та ти хоч розумієш що зараз збив мене своєю розвалюхою! Я піду в поліцію, хоча ні... Мені навіть іти не прийдеться, в мене батько в поліції працює.
-- Я вибачаюсь за те що наїхав на тебе, але твої слова це вже занадто. -- хлопець дістав з кишені гаманець і відрахував декілька купюр -- ось, тримай, моральна компенсація.
-- Та не потрібні мені твої гроші і вибачення! -- я викинула на асфальт простягнені хлопцем купюри -- просто не попадайся мені на очі!
Я не давши йому сказати більше ні слова, сіла на велосипед і майже рушила. Вікно пасажирського сидіння відчинилось і я почула голос матері того покидька
-- Ділане, ти все владнав? -- мовила жіночка
"-- Ділан значить.... Віслюк!" -- пролунало в моїх думках.
Хлопець, не давши відповіді, направився до машини, а я повна скаженої люті поїхала додому.

Біля дверей мого будинку мене вже чекав хлопець, який прийшов для виконання лабораторії з фізики. До речі, знайомтесь це -- Пітер. Наймиліший з тих кого я знаю, ми вчимось в одному класі з фізики. Він красивий, розумний, вихований та такий милий... І він ще один хлопець, в якого я без тями закохана.... Звісно він про це не знає.

-- Привіт, Пітере -- радісно мовила я кидаючи велосипед на газон біля будинку.
-- Привіт, Одрі. Що з твоєю рукою? -- налякано спитав хлопець
-- Та дрібниця, скоро загоїться... Так мило, що ти хвилюєшся за мене -- з посмішкою мовила я, так одразу і не скажеш що 15 хвилин тому я на весь голос лаялась з якимось хлопцем.
-- То підемо в дім? Будемо робити лабораторну?
-- Так, проходь, Пітере.
За 3 секунди ми вже були в будинку, де досі стояв жахливий запах татових млинців. Пітер помітно скривився, але сподівався, що я цього не побачу.
-- Тато знову куховарив -- я відчинила вікно, для того аби провітрити приміщення -- Ходімо в мою кімнату -- я поглядом вказала хлопцеві на сходи.

В кімнаті я дістала з шафки підручники і швирнула їх на підлогу, там зазвичай я роблю домашку. Пітер скривив лице від гучного звуку з яким падали книги.
-- Акуратніше -- мовив він
-- Не парся, мої книжки звикли літати -- абсолютно спокійно відказала я, зручно вмостившись на підлозі -- присядь отут -- додала показуючи рукою на місце поруч зі мною.

Ми робили лабораторну вже близько години, як тут в двері постукали.
-- Заходь -- сказала я не відриваючись від написання роботи з фізики.
За мить в моїй кімнаті вже стояв турботливий татусь з підносом, на якому стояли 2 чашки чаю і гарячі бутерброди.
-- Я подумав, що ви, мабуть, зголодніли, тому приніс вам легенький перекус -- мовив тато, ставлячи піднос на стіл.
-- Дякую татку...
-- Це дуже турботливо з вашого боку, містере Джош. -- офіційним тоном додав Пітер.
-- Не буду вам заважати, -- тато направлявся до дверей -- але обов'язково перекусіть -- після цих слів він швидко покинув кімнату.
Ну а ми продовжили вчитись і паралельно попивати чай з бутербродами. Коли лабораторна була написана Пітер пішов додому, залишивши мене наодинці з моїм невзаємним коханням. Як же я не хотіла, щоб цей кароокий покидав мене...

На вулиці вже було досить темно, а на годиннику виблискували великі цифри 23:38.
"-- Що ж, саме час прийняти душ і переглянути декілька серій улюбленого серіалу" -- подумала я.
Прийнявши гарячий душ, я взяла зі столу свій ноут, кришка якого повністю обклеїна усілякими стікерами, вмостилась на м'якенькому ліжку і почала шукати на Netflix 12 серію. Пропустивши декілька реклам букмекерських компаній, я розпочала перегляд.

Я вже майже засинала, коли почула стук у вікно. Це були явно не птахи, адже стук був чітким і таким ніби мене хтось просить відчинити вікно. На свій страх і ризик я підвелась з ліжка і підійшла до вікна. Відчинивши його, я побачила....