1 з 13

Ще більше заплуталась

Я не відчуваю нічого теплого до хлопця, який поцілував мене... Та це мій перший поцілунок і я запам'ятаю його саме таким -- з присмаком червоного вина і повної відрази до людини, з якою він відбувся. Як же я не хочу, аби цей поцілунок мав якесь значення для мене, та й для Ділана, я думаю, це була всього лиш розвага. І, скоріш за все, він сподівається, що я була достатньо п'яна, аби не пригадати абсолютно нічого зранку. Тому я вирішила зобразити наче так і є. Так буде набагато простіше для мене, адже зараз я заплуталась в своїх почуттях і не хочу, щоб все ще більше ускладнилось.

Я прокинулась, лежачи на холодній траві на тих пагорбах. Та Ділан, схоже, вирішив зобразити турботливого друга, тому вкрив мене своєю косухою. Яку він носить кожного дня, не знімаючи, таке враження, наче вона до нього приросла. Зізнаюсь чесно, пахла та куртка не надто приємно -- цигарками і задушливим чоловічим парфумом. Як я тільки витримала всю ніч в таких "ароматах"? Цей пацюк (Ділан) залишив мене тут надворі, а сам лежить і хропе в машині? Та що ж він за людина така? Ненавиджу його більше, аніж бабусину апельсинову пахлаву. До речі, про бабусю, потрібно вертатись додому, адже вона, мабуть, хвилюється.

Я підійшла до автівки, і різким рухом відчинивши двері, всілась на пасажирське.

-- Вези мене додому. -- абсолютно байдужим тоном мовила я хлопцю, що лежав на задньому сидінні.
-- А можна якось ввічливіше звертатись до мене? З таким тоном ніхто твоїх забаганок виконувати не буде. -- своїм дратуючим голосом мовив Ділан.
-- Можливо ти забув, але не лише мені потрібно додому, тому перелазь на водійське місце і мовчки тисни на педаль. Все ясно?
-- Я зараз зовсім не в гуморі аби сперечатись з тобою, але ти првинна дякувати мені за те, що не лишив тебе тут саму і не поїхав додому -- він все ж не забув мені дорікнути, але я не хотіла розпочинати скандал, тому лиш завернула очима. А хлопець пересів на водійське і рушив.

Я всю дорогу мовчала, адже мені було важко розмовляти з Діланом, вдаючи наче не пам'ятаю нічого з того, що відбулося ввечері. І йому, здається, подобалось, що я мовчу. Який же він жахливий.
Біля мого будинку я мовчки вийшла з автівки і, гучно грюкнувши дверима (це дратувало Ділана більше за все на цьому світі), попрямувала геть.

На порозі мене чекали тато з бабусею

-- Де ти була? -- роздратовано мовила бабця
-- Я жива? Здорова? Значить все чудово і вам немає про що хвилюватись і мене лаяти -- байдуже відказала я.
-- Я б на твоєму місці не грубив нам після того, як провинився. Тебе покарано -- тиждень домашнього арешту. Від сьогодні твій маршрут -- дім - школа і навпаки. Все ясно? -- тато увімкнув "злого поліцейського" і обвів мене сердитим поглядом.
-- Ясно. -- з абсолютно беземоційним обличчям відповіла я, проходячи між бабусею і татом.

Я прийняла гарячий душ, перевдяглась в домашній одяг і сіла гортати стрічку новин в Instagram Телефон противно завібрував в моїх руках і на екрані висвітилась смс від Гаса:

Gas: Ти ж пам'ятаєш про вечірку, на яку ми сьогодні йдемо?

Я ж зовсім забула про вечірку, на яку я йду з Огастасом. До речі знайомтесь. Гас -- мій шкільний друг, він на рік молодший за мене, але мені з ним весело проводити час. І в шкільній столовій ми завжди обідаємо разом, нас рідко коли можна помітити одне без одного в школі. І так, до нього в мене теж є симпатія. Я не божевільна, просто люблю закохуватись, як би дивно це не звучало. Хтось любить співати, вишивати, танцювати, а я закохуватись. Ось така я людина...

Audrey: Звісно, пам'ятаю. Про таке не забудеш. Це ж вечірка в будинку Сари Мурай, не кожен день на такі запрошують   -- хутко заклацала я по клавіатурі, набираючи текст.

Сара Мурай -- найбільша тусовщиця нашої школи, її вечірки відомі на все місто. І на них дуже важко потрапити. Гас -- хороший друг Сари і вона запросила його, дозволивши взяти когось з собою. І звісно він покликав мене.
Та як же мені піти на ту вечірку, якщо я під арештом?
Вікно? Чудова ідея (як виявилось пізніше -- жахлива ідея)

Вечір.... У мене в голові вже вималювався план втечі, а от плану щодо мого зовнішнього вигляду не було. Я почала ритись у шафі в пошуках чогось достойного. Я знайшла чорну атласну майку і джинсову спідницю, ненавиджу спідниці, тому я вирішила замінити її на білі джинси.
"Непогано" -- подумала я, розчісуючи волосся. Легенький мейк, сережки-перлинки і декілька бризгів фруктового парфуму. Я повністю готова. Залишилось підібрати взуття... Кросівки чи босоніжки на підборах? Вибір очевидний -- кросівки. Ненавиджу підбори, хоч на них я виглядаю вищою і стрункішою, але це жах як незручно.

Я підійшла до вікна і вже була готова спускатись вниз:

" Як там Ноа це робив? " -- пролунало в моїй голові.

І тільки зараз до мене дійшло, що це другий поверх... Ні, це надто небезпечно.... І чим я тільки думала коли складала свій "бездоганний" план втечі?
Прийдеться йти дверима... Надіюсь, що тато з бабусею вже давно сплять і ніхто мене не помітить. Я тихесенько вийшла з кімнати і малесенькими кроками попрямувала сходами вниз.
Я вже стояла біля дверей і готова була відчинити їх щоб вийти, моя рука торкнулась дверної ручки і за спиною пролунав розлючений голос:

-- Куди зібралася?