Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Частина 32

У страстний тиждень, який припав на середину квітня, коли отець Онуфрій закінчував відпускати гріхи та причащати найзакореніліших грішників, до Коша добралися Мар'янині брати. Розшукавши Павла, оповіли йому невтішну новину. Свищивітер аж на лиці змінився й вигукнув спересердя:

– Де ж ви раніше були? Слід не тільки затоптався, але й травою поріс до цього часу.

Брати знічено оповідали про те, як через знайомих чумаків намагалися довідатися, що ж то за орда налетіла на Суху Балку, про те, як збирали гроші на викуп, аж поки Максим не зізнався:

– Не вірять вони, що Мар'яна жива. Тітчина хата згоріла дотла, як і увесь хутір, а в попелищі ми знайшли тільки обгорілі кістки – не здалися господарі на милість ворогам... Розклали ми ці рештки в чотири домовини – за кількістю черепів, та й поховали по-християнськи.

– Усе сходиться, – не дивлячись ні на брата, ні на запорожця, якого колись добряче одчехвостив, мовив Роман. – Тітка Степанида з дядьком Лавріном, Катря та Мар'яна. Усі, хто в хаті був.

Ще два брати, схоже, думали так само.

– Та нічого не сходиться! – спалахнув Максим. – Коли ми привезли Мар'яну до тітки, ти тоді так поспішав до Верблян, що Мотрі не зауважив. П'ятеро їх у хаті було. Хтось уцілів. І каже мені серце, що то була наша Мар'яна. А вони, – кивнув на знічених родичів, – та батько – Томи-невіруючі, уже й на сорокоусти за упокій душі гроші давали, жалобу проголошували, поминальний обід для тарців та калік влаштовували. Уже й Мар'янину скриню розпатрошити готові були, сорочки, рушники та хустки сиротам пороздавати хотіли, але я не дозволив. Упав на скриню згори й кричав: «Хоч ріжте, хоч бийте мене, не дозволю торкатися Мар'яниного віна. Як в очі сестрі дивитися будете, коли додому повернеться?!»

– Ти ще про різдвяник не забудь сказати, – під'юджував брата Роман.

– І скажу. Плекала Мар'яна той вазонок у світлиці, казала: «Поки я живу – він ніколи не зачахне, якщо поливати його вчасно». Сестри нема вдома вже три місяці, а він так квітне рясно, як ніколи раніше.

Брати співчутливо погладали на Максима й ніби перепрошували Павла, що їхній родич такі нісенітниці верзе. А наймолодший брат провадив своєї:

– Жива наша сестра, я впевнений, тільки сліду її нема. Поїхали, кажу, на Січ, тільки запорожці зможуть допомогти нам Мар'яну відшукати. Так ні, зволікали, затягували. Навіть до відьми якоїсь з сестриною натільною сорочкою їздили, щоб почути те, що я од початку їм товкмачу: «Серед мертвих її нема». Тільки півня та кошик яєць задарма стратили.