Частина 13

27 1 0
                                    

Славна трійця – Павло, Панас та Устим – поверталася на Січ. Як то кажуть, нагостювалися – пора і честь знати. Відбувши різвяну вечерю та відстоявши в церкві Службу Божу, запорожці ще поснідали скоромними стравами разом із родичами Панаса, але ні горілки, ні навіть вишнівки не пили. Парубки постановили собі ще в перший день свят виїхати на вольницю, щоб устигнути до Великої Ради. До того ж, їм не хотілося стрибнути з човна на берег, а довідатися про останні новини та про те, чи наважиться хтось кинути Сірку виклик у протистоянні за булаву. Перед від'їздом із Коша таких одчайдухів начебто не було, але, раптом, щось змінилося?

Минаючи Вербляни, приятелі під'єджували Павла, чи не заїхати їм у усім у гості до стельмащуків та стальмащуківни, але Свищивітер перепитав, чи хочеться їм свіжих синців під очима та ґуль на лобі.

Не те, щоб Данилів первісток охолов до Мар'яни, навпаки, його прив'язаність до дівчини стала ще сильнішою. Однак після останніх вечорниць, на яких стельмащуківна вже не так брикалася, Павло постановив собі, що й він із твердого заліза, а не глина якась...

Та й, узагалі, поки Панас із Устимом топтали нерухані сніги до сусідніх із Калинівкою сіл та присілків, їхній приятель ходив твердо протоптаною стежкою на Вербляни.

Приємно було бачити дівчину не лише на святкових, але й на буденних посиденьках, хоч задля цього й доводилося добряче чимчикувати. Мар'яна перестала кпинити з Павла та підбурювати верблянських парубків та дівчат супроти нього. Менше того, стельмащуківна стала уникати запорожця, вдаючи, що того просто не існує. Щебетуха, яка заправляла дівочим товариством на своєму кутку, зробилася тихою, покірною і малослівною, чому зраділи її подруги та ровесниці. Нарешті й у інших дівчат з'явилася нагода відкрити рота й нагадати про своє існування, а не бути в затінку від світла першої на все село красуні.

Аж не вірилося, що стельмащуківна на буденних вечорницях тихесенько сиділа в кутку за прядивом чи вишиванням. Правда, кожного разу, вибираючись на досвітки до Палажки, дівчина вдягалася у найкраще вбрання.

Що спричинило такі зміни в поведінці норовливої Мар'яни, не знав ніхто. Але навіть брати зауважили, що вона стала якоюсь забудькуватою та замріяною. Ніби, як завжди, порається по хаті, але нічого до ладу не доведе: то підметене сміття забуде зібрати, то молоко з дійниці повз глечик розіллє, то борщ у неї збіжить, хліб не випечеться, каша пригорить... Стельмащуки уже й розпереживалися, чи не зурочив хто їхню сестру, чи, не приведи Господи, не занедужала вона? І тільки батько, верблянський стельмах Микола Крутивус, прикривав посмішку мозолистою долонею. Те, що сини от-от розлетяться по інших гніздах, він знав уже давно, але, схоже, й доньці гарбузи більш не знадобляться. У повітці, прилаштовуючи нове дишло до воза чи підганяючи колесо під вісь, краєм вуха чув від синів, що на вечорниці до Палажки зачастив якийсь запорожець. Згодом довідався, що то той самий парубок, якому восени сини натовкли пику за розірване намисто й образу сестри. Після того, як Мар'яна обдарувала гарбузами чи не половину Верблян і кілька сусідніх хуторів, Микола вже будь-кого в прийми ладен був прийняти. Але, почувши про запорожця, наказав синам ще суворіше за сестрою гледіти. Таке поріддя, як братчики з Лугу, Крутивус добре знав, адже замолоду теж вдихнув п'янкого повітря вольниці. І хто зна, може й нині і сам плекав би довгого чуба, якби під Зборовом польський улан не розсік йому коліна. Відтоді Микола й волочив за собою лівицю, яка не хотіла згинатися, але, дякувати Богу, обходився без костура. Проте й таким придався подзьобаній віспою на лиці, але дуже лагідній у душі Харитині, з якою п'ятеро дітей прижив, змінивши бурлакування на стельмахівство.

Куди стелиться доріжка? Битим шляхомWhere stories live. Discover now