Порятунок в обіймах

18 глава

Зібравшись з думками ми нарешті повернулись в маєток, і їдальні саме накривали стіл на вечерю.

- Заспокоїлась? - Агапов сидів за столом з задоволеним обличчям.

- Де Анна? Чи вона не вечерятиме з нами.

- Вона вже спить, - домогосподарка поклала переді мною тарілку з супом. - Як ви погуляли?

- Мамо Анни тут немає, тому не потрібно бути такою люб'язною і робити вигляд наче тобі це цікаво.

Влад накрив мою руку своєю, наче намагаючись заспокоїти мене.

- Досить Катю не смій так розмовляти зі своєю матір'ю.

- Матір'ю, - я майже випльовую це слово.

- Катю досить. - Агапов підвищує тон та встає за столу, від чого Влад помітно напрягається.

- А то що? Знову запхнеш мене у психушку, - я підіймаюсь зі стільця і стаю навпроти нього. - чи знову зґвалтуєш в покарання.

- Маленька хвойда. - Агапов підіймає руку намагаючись дати мені ляпаса, але Влад ламає його плани, він хапає його за руку та заломлює її. Обличчям він притиснутий до столу.

- Тільки торкнись її і я тебе особисто каструю, - я ніколи не бачила Влада такого сердитого як зараз. - Не смій навіть дивитися в її сторону інакше очі виколю.

Він відпустив його взяв мене за руку та попрямував до виходу.
Ми йшли вулицею, а він все мовчав і тримав мене за руку боячись відпустити. Почався легенький дощик який поступово переходив у сильнішу зливу ми зупинились під невеликим дахом одного з будинків.

- Чому? - запитує він. - Чому ти мовчала? Чому пішла в цей дім? Чому я не розумію.

- Я намагалась, намагалась сказати. Та не могла, не могла розповісти тобі, це не те що розповідають людині яку ледь знають, це те що я ховала у собі кілька років те про що я мовчала, те що руйнувало мене кожної миті. Я... Я боялась, що ти... ти не повіриш мені так само як і всі вони. Я розповіла усім Поліції, Прокурору, неймовірно великій кількості Психологів ніхто мені не повірив. Я розповіла своїй матері, я благала її про те щоб вона повірила мені, але вона не повірила мені, вона сказала що я руйную її життя, що я руйную все.

Дощ починає йти все сильніше, починається справжня злива.
Я виходжу на середину вулиці підкладаючи своє обличчя каплям дощу.

- Катю, що ти робиш?

- Промокаю. - кричу я.

- Навіщо?

- Тому що це краще ніж горіти...

Влад підходить до мене впритул, ми обоє вже промокли.

- Тоді я буду мокнути з тобою - і горіти також буду з тобою..

- Мені так боляче, - кажу я. - здається, що я горю.

- Я поруч фея... Поруч.

Він торкається моєї щоки, від його дотику я прикриваю очі.

- Поцілуй мене.

Він обережно цілує мене, я торкаюсь рукою його мокрого від дощу волосся. Чому я знайшла порятунок в його обіймах? Чому в його поцілунках?