Порятунок в обіймах

12 глава

Ми любимо землю через те що в ній ті кого ми любимо....

Я йшла по доріжці засипаній осіннім листям, деякі з них хрустіли під моїми улюбленими берцами. Я була тут так давно, що боялась не знайти потрібну мені могилу, дивно як можна забути доріжку яка веде до найціннішого.

- Привіт тату, зі мною все добре у тебе неймовірно сильна донечка, зі мною все добре, але, -  я зупиняюсь перед могилою свого батька, гірка усмішка болю швидко з'являється на моєму обличчі, а сльози заповнюють очі, я сідаю прямо на землю поруч з могилою. - мені так боляче, я зовсім незнаю, що мені робити тату.

Сльози стікають по моїм щоках і я не намагаюсь їх зупинити, тут на цьому місці я можу дозволити їм безупинну литися.

- Пам'ятаєш як ти вчив мене їздити на роликах, - я прикусую губу намагаючись відволікти себе від душевного болю. - я впала і сильно плакала, говорила про те що поранила коліно, а ти тоді сказав, що це дрібниця і ця біль пройде, що набагато гірше коли ти кричиш мовчки, коли ти кричиш в середині розриваючись від болі, але нікому говориш про це. Я не розуміла цього дуже довго, а тепер я живу цим, кожного дня живу з цим болем всередині, він руйнує мене, а я нічого не можу з цим вдіяти.

Я кладу свою голову на могилу тата і обіймаю її уявляючи як ніжно обійняв би мене він.

- Я дуже втомилась. Дуже втомилась. Що я буду робити, що буду робити, коли впаду як я буду підійматись. Ти завжди казав, що ми любимо землю, через те що вона для нас рідна, але це трішки не так. Ми любимо землю через те що в ній ті кого ми любимо.

Квіти на його могилі уже засохли, земля сира та холодна через вчорашній дощ, я щільніше закутуюсь в своє чорне пальто та встаю на ноги.

- Він би тобі сподобався, я злякалась його дотику, а тепер кожного разу перед тим як доторкнутися до мене він... Запитує чи можна це зробити. Це так дивно... Він би точно тобі сподобався тату.

Я незнаю скільки я пролежала обіймаючи могилу свого рідного батька, єдиної рідної людини яка мені повірила, якій не потрібні були докази моїх слів йому було достатньо мого повного страху погляду. 

Я йду з цвинтаря ще повільніше ніж йшла до нього, мені не хочеться йти звідси, мені хочеться залишитись тут ще трішечки полежати поруч, розповісти усе, що так тривожить усе, що приносить біль. 

* * *

По обіді я приїхала на практику до Влада, він фотографував учнів одинадцятого класу, а я повинна була йому допомогти.

- Запізнюєшся фея. - говорить він наводячи на мене об'єктив камери.

- Пробач в центрі затори.

- Зрозуміло.

- Ти мене фотографуєш чи що?

- Ні фея, я налаштовую камеру.

Звичайна фотосесія випускного класу, вони всі такі веселі та дружні. Їх сміх змушує посміхатись, жарти та пози для  фото. Неймовірний клас.

- Які в тебе плани на сьогоднішній вечір? - запитує Влад одночасно фотографуючи кілька дівчат на гойдалках.

- Дай но подумати... Сходити в душ, змінити прокладку дістати морозиво з морозилки та в котре передивитись Морський патруль.

- Неймовірний план, - він на мить завмирає опускає камеру та уважно дивиться на мене. - додай до списку таблетки від болю в животі, Ношпу наприклад.

- Дякую обов'язково сходжу в аптеку і куплю їх.

- Мені шкода, але сходиш за ними іншим разом.

- Що це означає?

- Ти потрібна мені сьогодні. - каже він знову повертаючись до фотографування підлітків.

- Тобто потрібна?

- У мого дядька ювілей, на ювілеї буде Поліна, тому ти потрібна мені.

- Супер, а ти не міг про це сказати трішки раніше.

- Я мав сказати про це вчора, але ти була.... Не в хорошому стані.

- Нахабний тюлень. 

- Поранена фея.

Поранена фея, чому ці його слова засіли в моїй голові та душі? Чому він називає мене так? І чому я хочу бути його маленькою пораненою феєю?