Порятунок в обіймах

17 глава

Кілька днів минуло як одна мить. Більшість часу ми з Владом гуляли вулицями міста, він змушував фотографувати прохожих людей, робити випадкові фото. Одного разу він зробив моє випадкове фото воно вийшло розмите та не дуже чітке, але на ньому можна було чітко побачити дівчину з фотоапаратом в руках, її каштанове волосся визирало за оранжевої шапки, вітер тріпав шарф на її шиї того ж кольору що й шапка.

Таксі зупинилось біля великого маєтку і в цей момент моє серце зробило неймовірно сильний удар і наче зупинилося.

- Все гаразд? - Влад занепокоєно дивився на мене, а я не могла сказати ні слова. В середині усе зжалося скрутилось у тугий вузол.

- Так, усе гаразд ходімо.

Я беру свій рюкзак та роблю перший крок в сторону вхідних дверей я знаю, що станеться як тільки я увійду в будинок. Я почну задихатись у своїх спогадах у своєму болі, та не дивлячись на це я з награною впевненістю крокувала вперед, натягуючи посмішку і ховаючи біль глибоко в собі.

Двері нам відчинила домогосподарка по сходах швидко бігла Анна моя молодша сестра востаннє я бачила її коли їй було два роки.

- Катя. - весело кричить вона обіймаючи мене.

- Гаразд мавпочка ти зараз мене задушиш. - Анна швидко відпускає мене та переключається на Влада який стояв поруч.

- Я Анна Андріївна, - вона простягає руку Владу. - А ви хто?

- Я Владислав Сергійович, приємно познайомитись з вами Анна Андріївна.

Я посміхаюсь дивлячись на те як Анна тисне йому руку намагаючись бути дорослою та серйозною.

- Чому ти не подзвонила маленька я б зустрів вас. - моя посмішка одразу згасає як тільки я чую цей голос, я піднімаю голову і зустрічаюсь поглядом з Агаповим від його обличчя хочеться чим швидше підійти до унітазу.

- Не називай мене так, - сердито кажу я. - Тим паче я краще б ніжками йшла від аеропорту до будинку ніж сіла у твою машину виродку.

- Анна іди до себе у кімнату. - голос моєї мами був трохи нервозний, наврядчи вона хотіла щоб Анна стала свідком скандалу, я також цього не хотіла, тому почекала поки Анна підніметься по сходах.
Як тільки двері її кімнати зачинились я продовжила.

- Вона заслуговує знати, що її батько козел, - я іду у вітальню Влад, моя мама та Агапов ідуть за мною. - Тут усе таке ж як і в минулому будинку, правда в тому, що я спалила фотографії було більше, а ще там був білий килим правда я його зіпсувала трохи.

- Для чого ти говориш всі ці речі.

- А що такого я говорю? Наче тебе це обходило, наче тебе цікавило що говорила твоя донька у такій ж вітальні.

*Спогади*

- Це не може бути правдою. - знову говорить мама вона стоїть посеред вітальні.

- Мамо прошу, благаю повір мені мамо, - я знову плачу сльози стікають по моїм щоках і капають килим, від сліз уже печуть очі та болить голова.

- Благаю мамо, прошу тебе повір мені. Я твоя донька повір мені благаю, мамо... Прошу.

- Ні, це не може бути правдою ти знову щось вигадала. Ти знову брешеш Катю, ти хочеш зруйнувати моє життя, та життя своєї сестри.

Ці слова наче кинджал в серце, я буквально кидаюся їй у ноги знову молячи її про те щоб вона повірила мені.

- Досить руйнувати наше життя ти і так багато зруйнувала...

Сьогодення

- Сподіваюся я не зруйнувала твоє життя, Мамочко.

* * *

Ми вже годину гуляли вулицями Стамбулу набережною в повній тиші. Влад нічого не запитував просто був поруч, в нього було тисячу питань, але він мовчав намагаючись переварити те що сталося в маєтку, те як стрімко я звідти захотіла піти.

- Катю скоро почнеться дощ. Давай підемо у готель, а інакше ми намокнемо.

- Ти боїшся змокнути?

- Ні.

- Тоді давай ще погуляємо. Або давай сядемо тут прямо на набережній і я відкрию ще одну главу своєї сердечної книги.

- Катю, - він зупиняється пильно вдивляючись в моє обличчя карі очі повні тривоги та тепла. - Я не змушую розповідати усе, я не хочу щоб ти розповідала, щось через те що ти відчуваєш себе зобов'язаною це зробити.

- Я хочу тобі це розповісти.

Ми сідаємо на набережній прямо на один з великих каменів.

- П'ять років тому мене справді запроторили у псих лікарню, шрами які ти бачив на моїй спині це наслідки лікування, - я відчуваю як сльоза скочується по щоці, Влад обережно стирає її тильною стороною долоні.

- Пробач, - шепоче він та цілує мою щоку де щойно була сльоза. - Не зараз, це занадто боляче для тебе, не потрібно говорити цього зараз.

- Але я..

- Не зараз. - шепоче хлопець закладаючи пасмо волосся мені за вухо.