Порятунок в обіймах

29 глава

Останній суд...
Останній ривок...
За мить до свободи, душі...

                             Катя 

Я сиділа поруч з Костею в залі суду і сильно нервувала. Мене лякало те що буде далі, мене лякала думка про те що він може залишитись безкарним. 

- Все буде добре, - тихо говорить Костя. - Повір все буде добре.

Я легенько посміхаюсь йому і знову кидаю короткий погляд на Агапова. Цей самовдоволений козел посміхається своєю жахливою посмішкою від чого мені хочеться блювати.  Костя встає і знову починає говорити, від нервів я стискаю руки в кулак настільки сильно, що нігтями впиваюсь в долоні, заглушуючи душевний біль фізичним. 

 -  Пане судя, беручи до уваги шрами на спині моєї підзахисної, ми можемо точно сказати, що насиля зі сторони  громадянина Агапова відбувались і не одноразово. 

- Чи є у вас інші докази ваших слів крім шрамів на спині. 

- Так у нас є свідок. - швидко говорить Костя, в цей момент в зал суду входить Омер. 

За кілька хвилин він уже стоїть за трибуною та розповідає всю історію, а точніше те що знає він.  

- Також у нас є відео доказ, а якщо бути точнішим один із свідків який хоче залишити свою особистіть в таємниці, надав нам відео з камер відеонагляду кабінету та з палати лікарні. 

Відео? Яке ще відео? Я не встигаю промовити ні слова, Костя відає флешку та сідає поруч зі мною.  За мить відео вмикають. З кожною секундою я все більше починаю розуміти, що саме на тому відео. 

На екрані з'являється зображення. Старий кабінет Агапова спочатку всередину зайшов він, а за мить туди увійшла і я. П'ятнадцятирічна я у своїй рожевій сукні. Це був той самий день, день який зруйнував мене, розбив на друзки, день після якого я збирала себе по шматочках. Я заплющую очі не бажаючи дивитися продовження відео. Костя кладе свою руку на мою та стискає її, я відкриваю очі. 

- У нас є ще одне відео. - достатньо гучно говорить Костя, він не встає з місця, він все ще сидить поруч зі мною, міцно тримає мене за руку розуміючи, що це єдине, що не дає мені знову розлетітися на шматочки...

На екрані з'являється відео з кімнати лікарні, не просто з кімнати, а з тієї самої кімнати в підвалі.

Я нервово вдихаю повітря. Знову заплющую очі.

Я чую владний голос Агапова.

- Ти будеш молити про те щоб я випустив тебе.

Ці слова змусили мене здригнутися наче звідкись повіяло холодом.

А потім мій тихий голос та звук батога який торкнувся моєї спини.
Мій крик, крик в якому було стільки фізичної та душевної болі, здається як людина після такого могла вижити, не просто вижити, а жити далі, закопати це далеко в собі і жити...

Я не могла більше це бачити, це слухати і відчувати, я різко піднялась мої ноги були наче ватяні, вони зовсім не тримали мене.

Незнаю як, але Влад швидко опиняється поруч зі мною, він обережно бере мене в свої обійми і я втрачаю зв'язок з реальністю.

А можливо це не реальність, а лише сон...