Я (Інша Романтика)

VI

Я сиджу у темній кімнаті. Сонце тільки почало прокидатися і сонно розпускає свої промені.

Здається, синоптики обіцяли прохолодну погоду. 

Мої думки блукають і хапаються за будь-який спогад, який колись відбувався зі мною. Але потоки повернень у минуле зупиняються на моїх гріхах.

Ні.

Я не винен.

У мене не було вибору.

У цьому світі або ти, або тебе. 

«Виїдьмо!»

Дідько!

Чи це пекло, чи я досі знаходжусь на Землі?!

Я сидів деякий час і масажував віскі пальцями, намагаючись упоратися з головним болем.

— Мамо, — раптом подав я голос, дивуючись йому. Він тремтів. — Будь ласка, зайди.

Вона дуже тихо відчинила двері й в руках тримала склянку з водою. Матуся дуже переживала, але вираз її обличчя я ніяк не міг прочитати.

...

Від нудьги я вирішив оглянути кімнату. Сонячні промені, заглядаючи у вікно, тихо погойдували пил, що осідав на них.

Штаб-квартира наша - фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Дегенерат жартував, що не міг згадати, чи вбивав господаря цього будинку. Тоді це було дуже смішно. Пам'ятаю наші перелякані обличчя, як Тагабат, завмерши на мить, намагався впоратися з шоком.

Ми були дуже недосвідчені, нам надсилали різні листи, розпорядження, а потім усе стало якось на автоматі.

Я дивлюсь далі. Мені трапляються у вічі стародавні візерунки, портрети княжої сім'ї.

Досить затишно.

Заплющую очі на секунду та уявляю тут бурхливе життя. Батько показує своїм двом дітлахам багато старовинних книг. Вдалині чути звук каблуків — це дружина несе заварний чай. Усі щасливо сміються.

Мені точно таке не чекає.

Нарешті у двері кабінету постукали. Це був ніхто інший як Андрюша. 

— Можна? — його голос ледве чутно. Хлопець був наляканий як дитина.

— Так, вітаю, проходь.

Андрюша невпевненою ходою увійшов до кімнати.

Що, якби ми зустрілися в іншому житті? Не в цій тяжкій кімнаті, напоєній старим мотлохом.