Я (Інша Романтика)

XIV

Постріл.

Потім ще й ще.

Кожен засуджений здригається від неприємного звуку.

Діти починають плакати з неймовірною силою, хтось апатично дивиться в одну точку і його доводиться тягнути по землі. Видовище не з приємних.

Я, Дегенерат, решта при виконанні й, нарешті, Тагабат, йшли поруч зі в'язнями.

— Ой у полі криниченько, з неї вода протікає, — співає Тагабат, граючись із пістолетом. Іронічно.

— Ой там чумак сірі воли пасе, він із криниці напуває, — підспівує дегенерат.

Вдаю, що не чую цієї народної балади.

Я дивився в натовп, але нічого в ньому не бачив.

Зате я відчував — там ішов мій Андрійко з опущеною головою. 

Я відчував: пахне домівкою.

Тим самим,

на березі озера...

Скромна сільська оселя, усередині здавалася величним палацом із безліччю картин.

А ще відчувається тепло. Тепло улюблених, жорстких, чистих без діянь, рук. Вони торкаються моїх щік, повільно перебирають мої напівсиві пасма.

А потім... Мрії вислизають.

Я здригаюся. 

Усередині похололо.

Я не зможу без нього жити. Я не можу без нього жити. Я не можу без нього жити. Я не можу без нього жити. Я не можу без нього жити. Я не можу без нього жити. Я не можу без нього жити. Я не можу без нього жити. Я не можу без нього жити. Я не можу без нього жити. Я можу без нього жити. Я не можу без нього жити. Я не зможу без нього жити 

Повторював я як проклятий.

— ...Висипали чумаку Макарі.

— Високу могилу!

— Посадили чумаку Макарі.

— Червону калину!

...

Туман огорнув місто. Іноді мені здається, що це душі померлих людей, які нічим не відрізняються від нас.

Ми продовжуємо йти, туман стає густішим.

Закривавлене поле попереду. Комусь стає відразу ж погано, хтось кривиться. 

Сморід. 

Тіла гниють й лежать у купі. Це сьогоднішня партія.